– Васько лов! Гав! Гав! Вася брехло!
Цього було достатньо для підлітків.
– Васько лов! Вася лов! – заволали вони, гребучи подалі від нового ловлячого.
Коли Йося вихопив із дна чергову порцію мулу, виявилося, що пацани вже не потребують його послуг. Засмучений, він умостив мул собі на голову і почав розмазувати його по волоссю, обличчі та піджаку. Потім, ридаючи, пішов на своє місце під вербою. Побачивши це, група хлопців пирснула зі сміху.
– Йося дурень! Йося ідіот! – вигукували вони, забувши на деякий час про гру й упиваючись витівкою жебрака.
Петі на мить стало шкода бідолаху, проте довго журитися хлопці йому не дали: один з найкращих плавців їхньої групи, який саме став ловом, улучив момент і на крейсерській швидкості наблизився до Петра, котрий саме зазівався. Спроба в останню мить вислизнути з-під загрози та втекти від переслідування не увінчалася успіхом. А тому довелося показувати свої здібності в якості ловлячого.
Остання покупка
1941 рік, жовтень. Куйбишевська залізниця.
– Виходь на повірку! Усім вишикуватися в одну шеренгу! Крок управо, крок вліво – вважаються втечею, охорона стріляє без попередження! – двері вагона відсунулися, і пролунала серія стандартних знайомих команд.
Дві останні зупинки були зроблені на невеликих станціях; процедури роздачі дров та провіанту відбувалися на них поспіхом, а це унеможливлювало надійне витрачання грошей. Відтак Петро переживав: «А що буде зараз?»
Цього разу командував процедурою лейтенант НКВС середнього віку. На руці у нього не вистачало двох пальців, що могло свідчити про його бойове минуле. В підпорядкуванні у службіста були здебільшого молоді, зелені, мабуть щойно призвані солдатики. Зовсім ще хлопчаки, вони, напевно, проходили в цьому містечку прискорений курс навчання перед відправкою до діючої армії. Становище на фронтах було важке, тому для охорони ув’язнених, замість відправлених у райони бойових дій співробітників НКВС, часто використовували курсантів і ополченців, які вдосконалювали своє бойове мистецтво в навчальних частинах.
Петро вистрибнув з вагона одним із перших, трохи відійшов убік та почав спостерігати за тим, що відбувається, уважно вслухаючись і вдивляючись у дії охорони. Лейтенант командував процесом досить грамотно, без зайвої метушні й запопадливості. В його манерах відчувалася певна нотка демократизму, втім водночас він повністю контролював ситуацію. До вагонів із карними злочинцями керівник приставив більш досвідчених НКВС-ників, а видачу пайків та дров політичним проводили в основному курсанти й ополченці.
Якраз у той час, коли Петро чекав, поки "співвагонники" зістрибнуть на сніг, повз них пройшов лейтенант, мимохідь віддаючи розпорядження підлеглим. Сержантик, котрий саме підбіг до начальника, браво доповів:
– Товаришу лейтенанте держбезпеки, один із трьох вагонів, призначених для приєднання до потяга з ув’язненими, перебуває в неробочому стані. Проблеми з обшивкою. Робітники кажуть, що для усунення несправностей їм потрібно близько години.
Лейтенант подивився на годинник, щось запитав у залізничного службовця, який його супроводжував, зробив запис у блокноті.
– Скажіть, що вони мають 50 хвилин. І дайте їм на допомогу трьох курсантів з Вашого відділення.
Сержант побіг виконувати наказ. Тим часом лейтенант підійшов до двох ополченців, відповідальних за видачу продуктів та дров для ув’язнених із вагона, в якому "подорожував" Петя.
– Як справи, Василю Івановичу, все готове? – по-дружньому запитав лейтенант одного з ополченців, старшого за віком.
– Та ні; бісові душі зі складу обіцяли ще принести рибу й сухарі, але щось не несуть. А хлопці-ув’язнені дуже вже слабі, мруть. Ось і з мого вагона два трупи винесли. Треба б додати людям їжі, адже ж їх везуть працювати, а трупи нічого не зможуть зробити для нашої перемоги, – приземкуватий українець, явно із селян, говорив, перемежаючи українські та російські слова; при цьому він діловито і з розстановкою закінчував останні приготування до дорученої йому процедури.
Петра ніби струмом пробило. По-перше, він почув рідну мову, а по-друге, цей простий немолодий дядько так влучно та стисло висловив те, що вже багато місяців не давало спокою і самому Петрові: чому треба морити голодом, повільно вбивати людей, здатних своєю працею принести набагато більше користі, ніж ті нещасні зайві 200 грамів хліба в день на людину?
– Роздавай те, що є, Василю Івановичу, а потім з’їзди на возі з парою курсантів до складу та спробуй забрати обіцяні рибу й сухарі, – тихо сказав лейтенант. – Поїзд стоятиме ще годину, отже можеш встигнути зробити добру справу для Батьківщини і для цих людей.