Злегка кивнувши головою в бік ув’язнених, він посміхнувся одними куточками губ, а потім жорстким командним тоном розпорядився:
– Ув’язнені з восьмого вагона! Вишикуватися в шеренгу по одному! Приготуватися до переклички, а також до отримання пайків і дров!
Почалася звична метушня. Однак почутий діалог між лейтенантом та ополченцем уже запустив у душі Петра лавиноподібно наростаючий вир почуттів. Будучи людиною чутливою й захопливою, хлопець миттєво перейнявся повагою до свого доброго та скрупульозного земляка. Думки про необхідність отоварити останні батьківські гроші гарячково накладалися в Петровій голові на нові яскраві емоції. І вже через кілька секунд рішення було прийнято: слід ризикнути, довіритися цьому ополченцю, й попросити його купити продуктів на ті десять карбованців, що залишилися.
«Одного разу прийняте рішення не обговорюється, не переглядається, а підлягає виконанню», – це незмінне правило було одним із основоположних каменів у характері Петра, незаперечною аксіомою, якій він слідував усе життя.
Ось і тепер мозок, відкинувши емоції, запрацював чітко, як годинниковий механізм, для реалізації чергової мети.
«Люди, котрі відповідають за роздачу пайків та дров, порядні, старанні й досить терпимі, – думав хлопець, – усе підготували заздалегідь. А враховуючи те, що двоє арештантів із вагону померли, пайків має вистачити на всіх, ба навіть ще залишиться. Водночас ув’язнені, навчені гірким досвідом, намагатимуться якнайшвидше отримати належне. Отже, щоб поговорити з ополченцем, найзручніше було б стати у чергу останнім: так ніхто не підганятиме й не заважатиме. Ситуація поки що складається сприятливо, але потрібно потрапити в кінець шеренги».
Петро швидким кроком рушив до людей, що знаходилися якнайдалі від місця видачі продуктів, на ходу кличучи одного зі своїх друзів, який перебував там. Не дійшовши пару кроків до товариша, він ніби спіткнувся та впав на сніг. А поки піднімався, прозвучали наступні команди охорони, і хлопець уже бігом перемістився в кінець шеренги, що вишикувалася, та став у стрій останнім.
Перший пункт плану було виконано успішно.
«Тепер є достатньо часу, щоб обміркувати, як поводитися далі, що говорити, – прикинув хлопець. – Ну, по-перше, щоб не викликати підозр, потрібно висловлюватися стисло й чітко, тільки про найголовніше. По-друге, краще говорити українською: ополченець, котрий перебуває в російському середовищі, проте не може перебудуватися на мову оточуючих, напевно, зрадіє, почувши рідну мову. Крім того, це одразу, без зайвих слів, позиціонує мене як земляка».
…
Тим часом настала черга отримувати пайок. Беручи належні йому буханець хліба й десяток картоплин, Петро звернувся до старшого ополченця:
– Василю Івановичу, вибачте, що звертаюся, але я випадково був поруч, коли Ви розмовляли з лейтенантом, і дуже зрадів, почувши рідну мову. Ще більше зрадів, коли Ви сказали те, про що я увесь час думаю. Усі ми, в’язні, справді дуже виснажені. І я відчуваю: сили залишають мене, хоча багатьом з нас іще гірше. У мене залишилися останні 10 карбованців із тих, які дала мама, коли мене забирали. Чи не могли б Ви щось купити з продуктів на ці гроші для мене й моїх друзів? Частину грошей можете взяти собі.
– Та ти що, синку! У мене самого брата забрали, і де він, що з ним – я не знаю, – тихенько став побиватися ополченець. – Давай гроші, спробую тобі допомогти.
Петро простягнув йому купюру, а Василь Іванович все ніяк не міг заспокоїтися:
– Та що ти, земляче! Та хіба ж я... Господи! Та що ж це за життя таке?..
В очах уже немолодого чоловіка стояли сльози. Кілька секунд він витратив, щоб оволодіти собою, вгамувати спогади й емоції, що розгулялися, а потім уже майже спокійно продовжив:
– Час ніби є. А коли видаватимемо додаткові пайки, знову стань у чергу останнім.
Вражений несподіваною батьківською реакцією земляка, Петро подякував йому і зі змішаним почуттям радості, здивування та ностальгії пішов отримувати належні йому дрова. Відійшовши кілька кроків, він почув слова ополченця, звернені до самого себе:
– Дасть Бог, може й братові хтось допоможе…
Потяг стояв, мабуть, на тупиковій гілці, а кількість охорони, хоча в основному і незвичної до виконання такої функції, була великою. Тож ув’язненим дозволили певний час побути біля своїх вагонів.
Петра переповнювали радісні почуття від того, що "операція" з отоварювання грошей вдало розвивається, від зустрічі з українцем, від його теплих слів. Витравлені місяцями поневірянь та принижень, проте самою природою закладені у хлопцеві довірливість, любов до людей і доброта з новою силою наринули й разом захопили всю його істоту. Він ні секунди не сумнівався в успішному завершенні задуманого. Та і його жахливе, тяжке становище не здавалося вже таким страшним.