...
Скомандували шикування для отримання додаткових пайків. Однак Петро ніяк не міг отямитися від милих спогадів. Тільки тепер він відчув, що змерз, а тому тугіше затягнув ремінь, поправив шарф і дужче насунув шапку. "Співвагонники" чекали команди у повній готовності, а відтак зреагували на неї миттєво. Поки Петя підійшов до кінця черги, всі вони вже були попереду.
«Ну і добре; принаймні цього разу, щоб стати останнім, не довелося спотикатися й падати», – в умі відмітив хлопець.
Додатковий пайок був воістину царським: по 10 чорних, трохи запліснявілих, сухарів та черпаку солоної кільки. Хоча на який час доведеться "розтягувати задоволення", ув’язненим ніколи не повідомляли: може на тиждень, а може на два.
Петро дуже зрадів, коли побачив біля земляка-ополченця солідну тканинну сумку, котрої не було під час попередньої процедури роздачі пайків. Ця сумка перейшла у власність Петра відразу після отримання додаткової порції продуктів. Українці залишились удвох. Якийсь час вони мовчки дивилися один на одного. Обоє в ці миті згадували безмежні степи Батьківщини та рідний дім.
– Вибрав найкраще з того, що було на базарі, – тихенько сказав ополченець. – Не зважай, що продукти здаватимуться малопоживними. Їхню користь я випробував на собі ще в часи моєї дороги до Уралу після розкуркулювання. Не перехиляй сумки – там глечик із молоком. Щасти тобі, хлопче, і тримайся!
– Дякую Вам, Василю Івановичу. З Вами я ніби доторкнувся до Батьківщини. На все добре! – довше залишатися віч-на-віч із охоронцем було небезпечно для обох. Тому Петро востаннє зі вдячністю глянув на земляка, посміхнувся й пішов виконувати команду "По вагонах!".
Коли він зі своїм солідним вантажем підходив до нар, товариші з його групи "інтелектуалів" із цікавістю та заздрістю поглядали на сумку. Петро не став випробовувати їхнього терпіння і відразу ж повідомив про вдало проведену операцію з отоварювання грошей:
– Зустрів земляка-ополченця, колись розкуркуленого та висланого на Урал. Хороша, добра й чуйна людина. Я довірився йому, і він купив продукти на мої останні батьківські гроші, – повідомив Петя друзям, розпаковуючи сумку.
Окрім акуратно зав’язаного промасленим папером глечика з молоком, у сумці виявилося приблизно відро моркви.
За неписаним правилом, прийнятим серед "інтелектуалів", власник неказенних продуктів залишав собі більшу їх частину. А товаришам зазвичай діставалася приблизно третина. Насамперед Петро вийняв глечик, визначивши за вагою, що він майже повний молока. Засунувши руку до дна сумки, хлопець розворушив моркву: вона була здебільшого середніх розмірів, близько двох-трьох десятків коренів. Намагаючись вибирати однакові екземпляри, він відрахував дванадцять штук – по крупній морквині кожному з групи – і віддав їх у "загальний котел".
– Дякую, Петю, – сказав від імені всіх Іван Федорович, складаючи коренеплоди в казанок.
Потім легенько кивнув головою; друзі відразу ж принесли воду та почали мити овочі. Плоди були яскраво-оранжеві, соковиті, із залишками коротко обрізаного, ще зеленого листя. Ув’язнені стали їсти. Вони явно насолоджувалися, відкушуючи і розжовуючи хрумку м’якоть, а потім із захватом проковтуючи солодкувату масу.
Над артіллю згущуються хмари
1931 рік, жовтень. Томаківка.
Добіг кінця активний сільськогосподарський сезон. Урожай 1931 року видався скромнішим за попередній. А ось плани хлібопостачання для колгоспу «Богатир» виросли приблизно на третину. Підводячи бухгалтерський баланс, Данило виявив, що зібраного зерна ледве вистачає, щоб розрахуватися за зобов’язаннями перед державою. В зв’язку з цим він ініціював збори братів для обговорення становища. Цього разу зібралися вдома у Василя.
– Якщо повністю виконати план хлібопоставок, то продуктів, що залишаться від урожаю, нам не вистачить навіть на нормальне харчування, – повідомив бухгалтер артілі, коли всі члени активу були в зборі. – Ми можемо забезпечити із цього зерна насіннєвий фонд, однак на утримання живності майже нічого не залишиться.
Брати задумалися... За непрямими ознаками вони розуміли, що результати цього сезону суттєво гірші, ніж попереднього. Але щоб настільки?! Такого ніхто не очікував.
– Невже справді так погано? – спитав засмучений Дмитро. – Мені здавалося, що мало б вистачити...