– Хто ще хоче висловитись? – оглянув присутніх командир полку.
– Дозвольте? – промовив м’яким тенором полковий комісар Перельман. – Товариші! Я, як і всі ми, хочу якнайшвидше розбити ворога. І ви добре знаєте, як палко я підтримував вашу ініціативу про масований контрудар. Втім якщо надійшло розпорядження відкласти наступ, то, мабуть, для цього є вагомі підстави, котрі нам, можливо, не відомі. Тому вважаю, що до з’ясування причин та підґрунтя такого рішення командування необхідно утриматися від будь-яких рішучих кроків.
Знову настала тривожна пауза. Мабуть, усі чекали, яку позицію займе командир полку. Проте той, не підводячи голови, тільки промовив:
– Ще міркування?
Піднявся начальник артилерії полку майор Найденко. Деякий час він переступав з ноги на ногу, ніби не наважуючись почати, але потім сперся об край столу і, не поспішаючи, приступив до своєї розповіді:
– Років десять тому ми з німцями були друзями, й мені довелося навчатися у спільній із ними бронетанковій школі «Кама» під Казанню. Там я взяв для себе багато корисного – і щодо тактики бою, і щодо організації, і щодо матчастини. Втім знаєте, який головний висновок зробив за підсумками навчання? – спитав він, повільно оглядаючи товаришів та намагаючись подовше зберегти інтригу. – Не повірите, але найточніше цей висновок сформульований у російській приказці: «Дорога ложка до обіду». На жаль, зі втіленням цієї приказки в практику у нас проблеми, а ось у німців – навпаки, все гаразд. Ми часто запізнюємося в прийнятті рішень, а вони намагаються ретельно все планувати, а потім реалізовувати чітко за часом, оперативно використовуючи кожну можливість. І що не кажіть, а саме у цьому їхня головна перевага, завдяки якій вони змогли перейти за Дніпро.
Найденко замовк, знову обводячи очима офіцерів та переминаючись.
– Ви скажете, до чого я все це говорю? – продовжив він через кілька секунд. – А до того, що зараз у нас є і хороша ложка у вигляді ударного угруповання, і ситний, але не надто перчений, обід, котрий можна легко цією ложкою з’їсти; а ось за кілька днів усе може змінитися. Впевнений, що наступати потрібно якнайшвидше, протягом максимум двох-трьох днів. Інакше німецькі частини, що вивільняються з-під Києва, будуть перекинуті сюди й не дадуть нам розвернутися.
– Що ви пропонуєте? – уточнив командир полку.
– Пропоную сьогодні ж їхати до штабу армії, з’ясувати обстановку, і якщо немає безпосередньої небезпеки, про яку ми не знаємо, – наполягати на терміновому проведенні запланованої наступальної операції.
– А раптом німецькі дивізії вже по дорозі від Києва до нас? – вигукнув хтось у дальньому кутку кімнати.
– Таке малоймовірно, – заперечив начальник артилерії, який не встиг іще сісти на своє місце, – кільце остаточно замкнулося лише пару днів тому, а мій досвід виходу з оточення свідчить, що запасу міцності нашим частинам вистачає як мінімум днів на п’ять. Отже, ще два-три дні німці будуть змушені всіма силами відбивати спроби виходу з оточення нашої величезної групи військ. Додайте до цього щонайменше два дні на дорогу до наших позицій... За цей час ми встигнемо все тут перевернути догори дриґом і повернутися назад!
– Ще є охочі висловитись? – підполковник Котельнюк поставив це питання своїм фірмовим заборонним тоном, котрий відбивав у присутніх будь-яке бажання виявляти ініціативу.
Це означало, що він загалом погоджується з останнім оратором. Ніхто з офіцерів не взяв більше слова. Однак для запобігання різночитанням командир полку вважав за необхідне підвести риску дебатам:
– Доручаю штабу полку до 9:00 сьогоднішнього дня підготувати рапорт на ім’я командувача армії, в якому узагальнити міркування про необхідність негайного наступу, висловлені на цій Військовій раді. Планую особисто обговорити ситуацію, що склалася, та цей рапорт із керівництвом армії, і в разі відсутності безпосередньої небезпеки для нашого фронту, спробую переконати командарма зробити рішучі кроки для якнайшвидшої практичної реалізації плану наступальної операції.
Близько години штабісти готували рапорт. Записи, зроблені різними людьми, кочували від одного офіцера до іншого, а Курєєв та Данило весь час то записували з голосу, то переписували текст документа. Нарешті, приблизно за півгодини до призначеного терміну, проєкт рапорту був готовий, і начальник штабу поніс його на погодження з командиром полку. Котельнюк зробив кілька поправок, після чого остаточний варіант рапорту було надруковано на машинці.