– А чи дозволять мені вийти з колгоспу?
– Правдами й неправдами це можна зробити, хоча із землею та майном можуть бути проблеми: навряд чи вдасться повернути все, з чим ти входив до артілі.
– Якщо знову стану одноосібником – удруге зарахують до куркулів, – вголос обмірковував ситуацію Василь, – і в колгоспі, мені здається, більше ловити нічого...
– Є ще один варіант – стати відхідником, тобто поїхати працювати у місто – на завод, фабрику або будівництво мовби за направленням від колгоспу або одноосібного господарства. З Томаківки вже десь тридцятеро людей поїхали до Запоріжжя на будівництво Дніпрогесу. Уряд це підтримує, дає пільги відхідникам і їхнім сім’ям.
– Та там теж не мед, – вставив свої п’ять копійок Дмитро, – мій шкільний товариш Яшка там працює; так він розповідав, що гарують, як прокляті, а заробітки не дуже...
– А у в’язниці взагалі нічого не платять, – заперечив Данило.
На деякий час в кімнаті запанувала мовчанка. Брати, не говорячи жодного слова, обмірковували різні шляхи виходу з критичного становища.
– Ну що ж, – Іван зважився нарешті підвести межу розмові, – я вважаю, у нас є спільна думка про те, що діяльність нашої артілі потрібно потихеньку згортати.
– Так... Угу, – почулися у відповідь невиразні бурмотіння.
– Тоді давайте тиждень подумаємо, дізнаємося як це краще зробити, а потім зберемося ще раз та намітимо план дій.
– Добре, – погодився за всіх Василь, для котрого дане питання було найболючішим.
Це був початок кінця кампанії колективізації, яка на перших порах так вдало стартувала для сімейної артілі Шаблів.
Літературні читання
1941 рік, жовтень. Куйбишевська залізниця.
Знову дорога. Монотонний стукіт коліс... За цей день Петро, на додаток до звичайного хліба, випив глечик молока та з’їв п’ять морквин. І буквально надвечір все його тіло та мозок відчули величезний приплив свіжої сили й енергії. Він наново відчув, що молодий. Від стану безвиході не залишилось і сліду: покращився настрій, захотілося жартувати, спілкуватися з друзями, відчувати позитивні емоції.
Чергова зупинка. Санітарні заходи. Петя підійшов до відкритих дверей вагона та вдихнув на повні груди свіже, морозне, пахнуче хвоєю уральське повітря. Ще прощально світило сонце, ледь чутний легкий вітерець приємно пестив щоки. Сніжно-зелені присадкуваті величні гори вражали своєю добротністю й надійністю.
Хлопцеві чомусь згадалися слова з вірша Єсеніна: «Не жалею, не зову, не плачу. Всё пройдёт, как с белых яблонь дым».
– Так, усе пройде! Зі мною, чи без мене, – констатував Петя… – Але як хочеться, щоб зі мною, молодим, щасливим, веселим.
Непомітно для себе він почав міркувати над символічністю поезії Сергія Єсеніна. У ньому знову прокинувся літературний критик, нехай ще й тільки початківець, проте яскравий і амбітний, той, що вже першими своїми статтями показав блискучі здібності до порівняльної оцінки та логічного мислення.
Були й несміливі, однак ефектні спроби поетичної творчості, які багато в чому наслідували великих поетів початку 20-го століття. Петро реально розумів, що далекий ще від досконалості, але він любив і вмів учитися, уперто працюючи над собою. А разом із неабиякими здоров’ям та розумовими задатками, перші успіхи обіцяли йому чудові перспективи.
Так, в інституті Петя був одним із найкращих, а якщо сказати відверто – найкращим студентом. Залучити його на свою кафедру бажали багато викладачів. Він же обрав свого кумира, доктора трьох наук ще дореволюційного гарту, професора Дмитра Миколайовича Зінчука. Петро захоплювався цією людиною енциклопедичних знань, чудовим оратором і педагогом. Їхній тандем молодості й мудрості просто зобов’язаний був увінчатися якісно новими науковими методами та підходами. Питання про аспірантуру було практично вирішене ще за рік до закінчення інституту…
А потім його вчителя разом зі ще кількома найкращими викладачами забрав НКВС. Всі надії та перспективи вмить зруйнувалися, оголивши в душі безодню страху, розгубленості й нерозуміння. Того разу чергова студена хвиля репресій прокотилася зовсім близько, до кісток обдавши Петра своїми крижаними бризками. Про наукову роботу довелося забути. В ситуації, що склалася, верхом бажань було закінчити інститут і тихо працювати вчителем у якомусь далекому селі, де ніхто навіть уявити не зможе, що скромний педагог лише рік тому був улюбленцем професорів – "ворогів народу".
Хлопець упіймав себе на тім, що знову збився на невеселі спогади. Однак він не вважав допустимим розкисати, тож рішуче відкинув зневіру, ще раз подивився на мальовничий краєвид та попрямував усередину вагона, аби розділити враження від побаченого з друзями.