– Все, документ пішов, – глибоко зітхнув Балаян, повернувшись у штаб від командира полку, – Роман Васильович уже відбув до штабу армії. Сподіватимемося, що йому вдасться достукатись до розсудливості начальства. Всім дякую. До обіду ви можете бути вільні. А о 13:00 знову збираємося тут.
Пристрасті довкола наступу
22 вересня 1941 року, вечір. Театр бойових дій під Мелітополем.
Командир полку підполковник Котельнюк повернувся зі штабу армії надвечір 22 вересня. Ледве побачивши його на порозі, Балаян одразу ж задав питання, котре терзало всіх:
– Ну що?
– Розпорядження про відтермінування наступу отримано від Шапошникова. В штабі армії схиляються до того, що воно продиктоване важкою ситуацією у зв’язку з поразкою Південно-Західного фронту.
– І що ж нам тепер – утертись та чекати наступного оточення?! – гірко з’язвив начштабу. – Так ми уподібнюємося боягузливому зайцю, який шарахається від кожного куща.
– Я довів наші пропозиції до командування армії; там повністю з ними згідні, – холодно констатував командир полку, не піддаючись емоціям. – Командарм Смирнов, наприклад, вважає, що ми просто зобов’язані використати ситуативну перевагу в концентрації сил, яка склалася нині на Південному фронті. На його думку, зазнавши поразки на одній ділянці, ми маємо відігратися на іншій: це хоча б частково відновить загальне співвідношення сил.
– То чому ж ми не наступаємо?
– Бо не можемо порушувати субординацію. Є директива Ставки.
Прохання командуючого фронтом
про наступ (архів ЦА МО РФ)
– І що в ній написано? – не вгамовувався Балаян. – Нічого не робити?
– Ні я, ні Андрій Кирилович Смирнов не бачили тексту директиви. У документах, котрі надійшли зі штабу фронту, йдеться про те, що наступальна операція відкладається.
– Хіба вони не розуміють, що зволікання смерті подібне?! – начальник штабу був на межі істерики.
– Командарм все розуміє, тому відразу ж після нашої розмови відбув у розташування командування фронтом. Він хоче там в усьому розібратися. І якщо йому вдасться переконати комфронту Рябишева, Смирнов запропонує направити прохання про негайний наступ особисто товаришу Сталіну.
Почувши ім’я вождя, Балаян трохи заспокоївся й уже тихіше промовив:
– Ну що ж, сподіватимемося, що здоровий глузд переможе, і цього разу бюрократична машина спрацює швидко.
Останній шанс
23 вересня 1941 року, вечір. Театр бойових дій під Мелітополем.
Бюрократична машина, на оперативність якої так сподівався майор Балаян, незважаючи ні на що, функціонувала у звичному уповільненому ритмі: вже минуло понад півтори доби з моменту відправки до Генштабу та Верховного Головнокомандуючого запиту на терміновий наступ, а відповіді досі так і не надійшло.
– Здоров’я бажаю, Андрію Кириловичу, – звернувся до командарма Котельнюк, віддаючи честь і відповідаючи рукостисканням на простягнуту руку. – По-хорошому сьогодні з ранку ми мали б розпочати наступ, а можливо й оточення Мелітопольського угруповання противника.
– По-хорошому – так, – важко зітхнув Смирнов, – а на практиці чекаємо з моря погоди.
– Але ж тримати тут без діла такі великі маси військ, тоді як ворог може обійти нас праворуч, небезпечно.
– Згоден із вами. Ми знаходимося в незручному для нас виступі, а дані розвідки та оперзведення показують зосередження німців у районі дій 12-ї армії. Якщо противник посилить в цьому місці свої війська за рахунок тих, що вивільняються з-під Києва, то це загрожує ударом у наш тил.
– Тоді треба хоч щось робити: або наступати, або відходити, – командир полку вичікувально дивився на свого начальника.
– Відступати без очевидної загрози поразки ніхто не дозволить: це чудово видно по Уманській та Київській операціях. А щодо наступу, жодної відповіді на наш запит до Генштабу й Верховного поки що немає.
– Як же бути?
– Спробую використати останній шанс, – з розстановкою промовив генерал-лейтенант Смирнов, – у директиві Ставки дозволяються часткові операції; тому постараюся спонукати командувача фронтом на часткову наступальну операцію зі знищення Мелітопольського угруповання противника, нехай і без подальшого виходу на Крим. Думаю, що почавши її завтра-післязавтра, ми ще встигнемо розгромити румун та іже з ними й благополучно повернутися на вихідні позиції до вступу в гру німецьких частин із півночі.
– Напевно, Ви маєте рацію, Андрію Кириловичу. Мабуть, тільки у Вашого авторитету тепер залишився шанс перетворити зусилля багатьох тисяч людей хоч на щось путнє.