– Що там відбувається біля Піскошеного: може мені хтось сказати!? – поставив по телефону категоричне запитання генерал-лейтенант Смирнов, перебуваючи на одному зі спостережних пунктів. – Б’є німчура по нас, ніби у них відкрилося друге дихання.
– Один із полонених розповів, що в тому районі знаходився на марші 49-й гірський корпус німців, – відрапортував начальник штабу, – мабуть це вони.
– Але ж Ви казали, що ці браві вояки пішли до Криму, – здивувався командарм.
– Мабуть, не дійшли: становище для противника склалося критичне. Ось Манштейн і вирішив, що тут, в степу, скелелази потрібніші.
– Це погано, – констатував Смирнов. – Боюся, що дещо подібне трапилося й у смузі дій 9-ої армії. Так що замкнути кільце наявними силами тепер нам навряд чи вдасться.
– Думаю, Ви маєте рацію, – погодився Колпакчі, – хоча з іншого боку, ці дивізії противнику довелося зняти з кримського напрямку.
– Це точно... Кримському угрупованню ми допомогли. Не так кардинально, як це задумувалося спочатку, однак допомогли, – вголос розмірковував командарм. – На жаль, тут і зараз нам від цього не легше.
– Як будемо діяти?
Останні слова генерал-майор сказав майже по-солдафонськи, ніби наголошуючи на тому, що, як старший за посадою, саме командарм повинен дати відповідні вказівки.
– Кидатися грудьми на амбразуру не станемо, – відповів Андрій Кирилович, – спробуйте знайти якийсь обхідний тактичний маневр.
Командир армії трохи помовчав, слухаючи в трубці важке дихання начштабу, а потім із розстановкою сказав:
– І запросіть у штабі фронту дозвіл на ар’єргардні бої з відходом основних сил до вихідних оборонних позицій: на мою думку, це зараз найраціональніший варіант. Можливо, по дорозі доб’ємо вже порядком виснажених румун...
– Але ж була директива продовжувати наступ, запротестував Колпакчі.
– Ось ми й продовжуємо. Проте ситуація змінюється. І нам слід прогнозувати її на кілька кроків наперед... Зрозуміло, що про наш прогноз треба заздалегідь повідомляти керівництво, готуючи його до ймовірного розвитку подій, – Смирнов усміхнувся, а потім жартівливим тоном тихенько додав: – Ви ж самі відзначали не надто оперативне прийняття рішень командуванням.
Катання на санках
1927 рік, грудень. Томаківка.
Двір Данила й Марії був розташований на розі, в місці перетину невеликої вулиці та провулка. Ділянка розміщувалася мовби у підніжжі досить крутої гірки, що мало як свої переваги, так і недоліки.
З одного боку, навіть невелика бурхлива літня злива, майже марна для розміщених на крутому схилі сусідських посівів, могла істотно зволожити землю Шаблів. Адже їхній город знаходився практично на горизонтальному майданчику та зазвичай збирав воду багатьох дощових потоків, які у таких випадках постійно норовили швидко стекти зі схилу. В умовах частих посух подібне підживлення нерідко виявлялося дуже доречним для овочів і фруктів, котрі росли біля будинку.
В той же час рясні зливи або тривалі дощі, хоч і нечасто, але проходили й у цих посушливих місцях. Як правило, для ділянки Данила та Марії вони мали наслідком або вимивання ґрунту, або замулювання, а це – додаткові проблеми і зусилля на приведення двору й городу до ладу.
Але для Колі та Петі таке розташування будинку мало насамперед величезну "зимову" перевагу. Справа в тому, що провулок, який простягався по крутому схилу, а також майже рівний майданчик середніх розмірів, котрий знаходився одразу біля двору, у цей час року ставали осередком народних катань на санках і ковзанах. Так що хлопці мали змогу, тільки-но вийшовши з дому, поринути в атмосферу гуртових веселощів, вересків, криків та прекрасного настрою.
Ось і цього зимового дня обидва хлопці відразу після обіду нашвидкуруч одягнулися, схопили величезні, порівняно з габаритами самих пацанів, виготовлені для зимового перевезення вантажів, сани й побігли надвір. Підіймаючись угору по схилу, вони раз у раз ухилялися від санок, що проносилися повз та були під зав’язку осідлані купами людей різного віку. Більшість, звичайно ж, становили малюки і підлітки, однак чимало тут розважалося й молоді, а то і солідних дорослих односельчан. Бувало приходили "згадати давнину" й діди та баби. Зазвичай вони сідали на сани разом із молодшими нащадками – дітьми чи онуками, віддаючи їм роль рульових. Проте скотившись униз або плюхнувшись на середині шляху, "ветерани" пирхали, сміялися та кричали часом не гірше за малечу.
Далеко не всі охочі з вітерцем покататися з гірки мали свої санчата. "Безкінні" в основному юрмилися на вершині, терпляче чекаючи появи транспорту із вакантним місцем. Двоє таких хлопчаків років дев’яти-десяти кинулися допомагати Петі з Колею, коли ті підходили до місця старту.