– Пацани, дозвольте покататися з вами?! Дозвольте, га? – звернулися вони до братів. – Ми допомагатимемо тягати сани нагору.
– Кататися-то катайтеся: нам не шкода, але кермуватимемо ми з Колею по черзі. А ви сідайте ззаду, – безапеляційно заявив Петрик і одразу ж сів на передню частину санчат.
"Безкінні" корилися. Їм, звичайно ж, хотілося самим бути рульовими, втім суперечити "хазяїнові" саней друзі не наважилися: кілька днів тому вони бачили наочно, як наполегливо й рішуче цей малюк відстоював – і відстояв – своє право розпоряджатися санками перед хлопцями, старшими за них.
– Поїхали! – скомандував Петя, і санки на всіх парах помчали вниз.
Петя кермував уміло, то оперуючи своїми величезними, як для його комплекції, чоботями, то даючи команди "пасажирам". Ті слухалися, й підкоряючись його вигукам, знакам або прикладу, теж підключали ноги, нахилялися убік, гальмували чи завмирали без руху.
– Гальмуємо з розворотом вліво! – крикнув Петрик, і санки вкотре слухняно виконали запланований маневр, а потім мирно зупинилися неподалік ковзанки.
Першим скочивши на ноги, малюк відразу ж розігнався й, ковзаючи, проїхався по крижаному майданчику. Розворот – і такий самий фінт у зворотний бік. До моменту, коли команда взялася за мотузку, він уже був серед "бурлаків".
Тягнув сани пацан чесно, не халтурячи та не дозволяючи сачкувати іншим. Як господар "транспортного засобу", він намагався стежити за порядком і вмів налаштувати команду таким чином, щоб хлопці й дівчата дружно виганяли зі свого складу ледарів.
– Давай швидше! – весело та з запалом прокричав Петя, а потім сам першим подвоїв зусилля.
Через годину-півтори безперервних спусків і підйомів, Коля остаточно вибився із сил та пішов додому відпочивати, а Петрик продовжував кататися до повної темряви. Він набирав у свій колектив все нових і нових членів замість тих, що зійшли з дистанції, залишаючись незмінним кермовим та заводилою.
Коли пізно ввечері схожий на снігову кулю син завалився в хату, Марія кинулася його роздягати. До неї приєдналася й бабуся Ірина, яка постійно норовила то своїми теплими руками, то диханням відігріти кінцівки малюка. Проте незабаром вона покинула це марне заняття: руки і ноги онука анітрохи не змерзли, а сам він був у чудовому піднесеному настрої та весь час, не перестаючи, розповідав про свої санкові пригоди.
Ірина залишила малюка під опікою дочки, а сама почала накривати на стіл. Вона на пару хвилин поставила в духовку лист із нещодавно випеченими, але вже трохи остиглими пиріжками, налила у великий кухоль жирного козячого молока.
Тільки-но роздягнувшись і побачивши приготування бабусі, Петрик одразу ж побіг до столу, заліз на "своє" місце, що складалося з великого, добротного дерев’яного стільця-крісла й установленої на ньому табуреточки. Він став інтенсивно, крупними шматками відкушувати пиріжок, жадібно запиваючи його молоком. Якоїсь миті хлопчина зробив трохи різкіший рух, ніж це було необхідно, і тоненька цівка теплого молока вирвався з куточка рота, спритно пробігла поміж щокою та підборіддям, пірнула під комір, а потім зникла на грудях, приємно пестячи шкіру. Петя змахнув молоко, що пролилося, рукавом, узяв ще пиріжок, потім ще й іще...
Через роки цей повний яскравих дитячих вражень момент життя буде щоночі переслідувати голодного Петра, розтравлюючи уві сні душу і плоть. З-за багаторазового повторення сон перетвориться на муку, на неминуче страждання, на символ приреченості та нездійсненних надій. І навіть протягом цього, в принципі, доброго сну над розумом буде висіти дамоклів меч неможливості, марності сподівань на його практичну реалізацію.
Пристрасті довкола відступу
29 вересня 1941 року. Театр бойових дій під Мелітополем.
– Ну що, як відреагували в штабі фронту на наш запит про відхід до початкових позицій? – з нальоту запитав генерал Смирнов, щойно відчинивши двері штабу армії.
– Вимагають продовжувати наступ, – відповів Колпакчі.
– Я так і думав, – усміхнувся Андрій Кирилович, – але нічого: інформація від нас пішла, фронтове начальство до такого варіанту тепер підготовлене, а далі перебіг подій сам розставить усе на свої місця.
– Що ви маєте на увазі?
– Тільки те, що є очевидним: 12-ій армії навіть після посилення нашими частинами ледве вдається стримувати німців. І тут же, під боком, у супротивника вивільняються війська, які брали участь в розгромі нашого Київського угруповання. Що би зробили Ви на місці генералів Вермахту?