старішою за стару окислену мідь, від її зелені проморожувало до кісток.
Раптом я побачив просто перед собою трьох небесних юнаків. Взуті у щось прозоре, в шатах, мов зітканих з інею, вони стояли край води й, певно чекаючи сонця, дивилися на схід, де небо вже ярилося білим. Візерунки зборок на їхньому вбранні були, як на ґандхарських картинах. Я впізнав небесних юнаків із фрески, яку розкопав серед руїн Великого Храму в Юйтяні. Обережно, щоб не злякати, я наблизився й тихо привітався:
— Доброго ранку вам, небесні отроки з фрески юйтянського Великого Храму!
Всі троє разом повернулися в мій бік. Сяєво вінців і суворий холод чорних очей.
Я ступив ще крок і повторив:
— Доброго ранку, небесні отроки з фрески юйтянського Великого Храму!
— Хто ти такий? — запитав той, що праворуч, дивлячись мені просто у вічі.
— Я Акіра Аокі, що розкопав занесений пісками Великий Храм древнього князівства Юйтянь.
— Навіщо прийшов ти сюди? — запитав той самий юнак, не змінюючи виразу обличчя й не відводячи очей.
— Разом із вами привітати схід сонця.
— Он як? Саме вчасно, — усі троє відвернулися. Їхні вінці променилися жовтим, помаранчевим, зеленим, убори грали веселково.
На срібному небокраї з-за озера зринула смуга світла — наче розплавився зозулясто-брунатний дальній берег, наче заграло червоне золото, наче розжарилася у відбивній печі кіновар.
Небесні юнаки виструнчилися й склали молитовно руки.
То було сонце. Величаво погойдуючись, пливла вгору таємнича розтоплена куля — сонце небесної країни. Усе навколо зблиснуло під поодинокими променями, забриніло під снопами проміння.
Небесні юнаки в захваті піднеслися в повітря й закружляли над кремнисто-піщаним берегом просвітленого лазурного озера. Один із них, мало не зіткнувшись зі мною, сахнувся й, показуючи в небо, гукнув:
— Поглянь на небо! Це нерет Індри!
Я подивився вгору. Від чистої голубіні зеніту до блідої блакиті обрію в усе небо сяяв, мінився, горів примарний, тонший від павутиння мереживний нерет Індри — прозорий, чистий, з міріад переплетених осяйних ниток, що грали кольорами від золотого до синього.
— Дивись на небо! Це барабани вітру! — вигукнув тепер інший небесний юнак, розминаючись зі мною. І справді, на небосхилі виникли темні сонця — індигові, золоті, попелясті, ніби від’ємні, вирізані з неба. Сотні тисяч небесних барабанів, в які ніхто не бив, щосили гули, й водночас не видавали жодного звуку. Я так задивився на них, що мені потемніло в очах і голова пішла обертом.
— Дивись! Це сині павичі! — гукнув, пролітаючи повз мене, небесний юнак, що спочатку стояв праворуч і першим обізвався до мене. І справді, в далечині під неретом Індри, за незчисленними небесними барабанами дивовижні величезні сині павичі розпростали хвости з самоцвітів і ледь чутно квилили. Павичі дійсно були на небі. Але їх зовсім не було видно. Вони подавали голос. Але їх зовсім не було чути. Так от, насправді я не бачив трьох небесних юнаків.
Навпаки, пригадую тільки, як лежав блідий і непритомний у траві, розколисаній вітром.
© Ігор Дубінський, 2002 (переклад українською мовою)