Він помітив, як змінився вираз обличчя Мерилін, і через стіл поплескав її по руці.
— Тобі буде важко користуватися деяким обладнанням на уроках праці, — сказав він. — І, міс Вокер, скажу відверто: така дівчина, як ви, дуже відволікала б хлопців під час занять.
Мерилін знала, що він хотів зробити їй приємність, але назвала б цей комплімент невдалим. Посміхнулась і подякувала за витрачений на розмову час. Це була нещира посмішка — ямочки на щоках не з’явилися.
Тож вона зіщулилася на задньому ряду під час уроку домоведення в очікуванні вступної промови своєї матері, однієї й тієї самої протягом десятків років. Барабанила пальцями, поки її мати обіцяла навчити дівчат усього, що має знати юна леді, щоб наглядати за своїм будинком. Мерилін думала: «Начебто він кудись подінеться, якщо за ним не наглядати». Вона придивлялася до однокласниць: хтось мав звичку гризти нігті, у когось светр збився, від когось припахує цигарками. По інший бік коридору вона споглядала, як містер Лендіс, викладач праці, показував, як правильно тримати молоток.
«Нагляд за будинком», — думала вона. Щодня дивилась, як її однокласниці незграбними пальцями беруть нитку, обсмоктують її кінчик та мружаться на вушко голки. Думала про те, як її мати наполягає на зміні одягу перед вечерею — хоча чоловіка, на якого можна було б справити враження свіжим обличчям і сукнею, давно не було.
Мати почала викладати саме по тому, як пішов тато. Мерилін тоді виповнилося три рочки. Її найвиразніший спогад про батька — це дотик і запах: щетина на його щоці, якою він треться об її щічку, коли піднімає на руки, поколювання в ніздрях від аромату «Олд Спайс». Вона не пам’ятала, як він пішов, але знала, що це сталося. Усі знали. Тепер усі нібито й забули про це. Новачки в шкільному окрузі вважали, що місіс Вокер — удова.
Її мама сама ніколи про це не говорила. Вона досі пудрила носа після приготування їжі та перш ніж сісти до столу; досі фарбувала губи помадою до того, як спускалася вниз і починала готувати сніданок. Тож наглядати за будинком — доволі правильне формулювання, думала Мерилін. Інколи він дійсно втікає. І під час тесту з англійської написала: «Іронія: результат подій, який суперечить очікуваному, ніби глузування з обіцянок і всього, що від початку вважається беззаперечним». За що отримала п’ятірку.
Мерилін почала плутати нитку у швейній машинці. Робила витинанки, не розгортаючи їх, папір із нижніх шарів перетворювався на сито. Вона виривала застібки із суконь, вкидала шкаралупу від яйця в тісто для млинців, замість цукру клала у бісквіт сіль. Одного разу лишила ввімкненою праску на дошці — унаслідок цього не лише утворилася чорна пляма, а й завис такий густий чад, що спрацювали протипожежні датчики. Того дня за вечерею мати доїла останній шматочок картоплі й акуратно поклала виделку та ніж хрест-навхрест на тарілці.
— Я знаю, що ти намагаєшся довести, — мовила вона. — Але повір мені, якщо й далі це робитимеш — я тебе не пожалію.
Потім вона зібрала посуд і віднесла його до рукомийника.
Мерилін навіть не поворухнулася, щоб допомогти, — як завжди. Вона дивилась, як мати зав’язує довкола талії пасок зім’ятого фартуха — пальці роблять вузол одним швидким рухом. Мати вимила останню тарілку, обполоскала руки й налила на них трохи лосьйону з пляшки, що стояла на кухонному столі. Повернулася до столу, прибрала волосся з обличчя Мерилін і поцілувала її в чоло. Її руки пахли лимоном, а вуста були сухі та теплі.
Решту свого життя, коли Мерилін думала про матір, то згадувала саме цю мить. Мати ніколи не виїжджала з рідного міста, що розташовувалося за двісті кілометрів від Шарлотсвілля, завжди надягала рукавички, перш ніж вийти з дому, й за всі роки, які Мерилін могла пригадати, жодного разу не випустила її до школи без гарячого сніданку. Ніколи не згадувала вголос про батька Мерилін після того, як він пішов, — виростила її сама. Довго обіймала дочку, коли та отримала стипендію в Інституті Редкліффа, й шепотіла: «Як я тобою пишаюся! Ти собі навіть не уявляєш». А потім, коли обійми послабшали, глянула в обличчя Мерилін, заклала їй волосся за вуха й сказала:
— Знаєш, у Гарварді ти зустрінеш багато чудових хлопців.
До кінця життя це турбуватиме Мерилін: мати мала рацію.
Дівчина ретельно вивчала хімію, спеціалізувалася на фізиці, виконала всі вимоги для вступу у медичний виш. Пізньої вечірньої пори вона схилялася над підручниками, поки її сусідка накручувала волосся, мастила обличчя кремом та готувалася до сну. Мерилін попивала міцний чай і не дозволяла собі заснути. Уявляла, як у лікарському халаті кладе прохолодну руку на чиєсь гаряче чоло, торкається стетоскопом до грудей пацієнта. У житті її матері, у якому акуратно прошита лиштва була досягненням, гідним похвали, а виведення з блузи плями від буряка — приводом для святкування, такого статися не могло. Замість усього цього Мерилін тамуватиме біль, спинятиме кровотечі, вправлятиме кістки. Вона рятуватиме життя. Проте врешті-решт усе сталося саме так, як передбачила мама: вона зустріла чоловіка.