Це був вересень 1957 року, вона була студенткою третього курсу й сиділа в задніх рядах переповненої лекційної зали. Кембридж досі потерпав від спеки, усе прилипало в очікуванні хрусткої осінньої прохолоди, яка мала чистенько вимести місто. Того року з’явився новий курс — «Ковбой в американській культурі» — й усім хотілося на нього потрапити: ходили чутки, що домашнім завданням буде перегляд фільмів «Самотній Рейнджер» та «Димок із дула». Мерилін дістала зі своєї теки нотатник з відривними сторінками і, поки схилялася над ним, на кімнату, наче сніг, упала тиша. Вона глянула на професора, який наближався до кафедри, й зрозуміла, чому всі замовкли.
У каталозі курсів значилося ім’я викладача: Джеймс П. Лі.
Він навчався на останньому курсі аспірантури, й ніхто про нього нічого не знав. Для Мерилін, яка все своє життя провела у Вірджинії, прізвище Лі асоціювалося з певним типом чоловіків: Річард Генрі, Роберт Едвард. Тепер вона зрозуміла, що, як і всі, очікувала когось у піджаку кольору піску, із трохи вповільненою мовою, одним словом, чоловіка з південним корінням. Той, що складав папери на кафедрі, був молодий і худорлявий — і це найменше відповідало загальному уявленню. «Азіат», — подумала вона. Ніколи не бачила такої людини зблизька. Він був вбраний, мов трунар: чорний костюм, чорна краватка зі щільним вузлом, біла сорочка — така біла, що аж сяяла. Волосся зачесане назад, ідеальний проділ, проте одне пасмо відстовбурчилося, мов перо індіанського вождя. Коли він почав говорити, то підняв одну руку, щоб пригладити чуба, й хтось захихотів.
Якщо професор Лі й почув — не виказав цього.
— Доброго дня, — почав він.
Мерилін спіймала себе на тому, що тамує подих, поки він пише своє ім’я на дошці. Вона бачила його очима однокурсників і знала їхні думки. Оце їхній професор? Оцей чоловічок зросту максимум метр сімдесят п’ять, навіть не американець, навчатиме їх історії ковбоїв? Але коли придивилася ще раз, в око впали його тонка шия, гладенькі щоки. Він мав вигляд малого хлопчика, який грається у перевдягання. Дівчина заплющила очі й помолилася, щоб лекція минула добре. Напружена мовчанка готова була от-от луснути, мов мильна булька. Хтось простягнув Мерилін через плече пачку копій навчальної програми, й вона підскочила від несподіванки.
Поки брала верхню копію та передавала решту, професор Лі знову заговорив.
— Образ ковбоя, — сказав він, — існує довше, ніж ми можемо собі уявити.
У його мові не було й сліду акценту, і Мерилін повільно видихнула. «Звідки він походить»? — думала вона. У звучанні цього голосу нічого не виказувало китайців, які говорили приблизно так: «Вибацьте, нема квітанція». Він що, виріс в Америці? За десять хвилин у кімнаті почалися шурхотіння й тихі розмови. Мерилін глянула на свої записи: фрази типу «на кожному етапі американської історії відбувалися численні еволюції» й «очевидне втілення образу соціального бунтаря та квінтесенції американських цінностей».
Вона переглянула навчальний план. Десять необхідних книг, іспит у середині семестру, три есеї. Це було не те, що уявляли собі її однокурсники. Дівчина в кутку кімнати взяла книжки під пахву й вислизнула за двері. Двоє дівчат із наступного ряду подалися за нею.
Після цього студенти рушили повільним, але суцільним потоком. Щохвилини виходило двоє чи троє. Один хлопець із першого ряду встав і пройшов до виходу просто перед кафедрою. Останніми вислизнули троє парубків із заднього ряду. Вони шепотілися й хихотіли, поки проминали щойно звільнені місця, і їхні стегна м’яко натикалися на кожен підлокітник — стук, стук, стук.
Коли за ними зачинилися двері, Мерилін почула крик: «Йо-хо-хо-хоу!» — такий гучний, що заглушив голос викладача. Залишилося всього дев’ятеро студентів — усі низько нахилилися над записниками, мабуть, ховаючи обличчя, червоні до вух. У неї самої щоки пашіли; не сміла глянути на професора Лі. Теж нахилилася до своїх записів і приклала руку до чола, мовби прикриваючись від сонця.