Коли нарешті знову підняла очі, професор Лі мав такий вигляд, ніби нічого не сталося. Здавалося, й не чує, як відлунює його голос у майже порожній залі. Лі закінчив лекцію на п’ять хвилин раніше й мовив:
— Я працюватиму до третьої.
Кілька коротких секунд він дивився прямо перед собою, мовби шукав очима далекі обрії, та відчуття, що погляд спрямований на неї, змушувало Мерилін соватися на стільці.
Саме та остання мить, оте поколювання в потилиці, поки він збирав свої записи та виходив із кімнати, — й привели дівчину до його кабінету. На кафедрі історії панувала тиша бібліотеки. Повітря нерухоме, прохолодне, з ледь відчутним запахом пилу. Вона знайшла професора Лі за столом — він прихилився потилицею до стіни й читав ранковий «Крімсон».[5] Чуб знову стирчав догори.
— Професоре Лі? Я Мерилін Вокер. Я щойно була на вашій лекції? — Мимоволі наприкінці речення інтонація збилася на запитальну, й вона подумала: «Я, мабуть, схожа на дівчинку-підлітка, тупу, незграбну школярку».
— Так? — Він не підняв очей, і Мерилін почала смикати верхній ґудзик свого светра.
— Я просто хотіла спитати, — пробурмотіла вона, — чи вважаєте ви, що я можу й далі вчитися на вашому курсі?
Він так само не піднімав очей.
— Ваш основний предмет — історія?
— Ні. Фізика.
— Магістратура?
— Ні. Бакалаврат. Я збираюся йти в медичний виш. Тож історія — не зовсім моє.
— Що ж, — сказав він, — щиро кажучи, не думаю, що у вас виникнуть якісь проблеми. Якщо бажаєте продовжувати курс — продовжуйте.
Він склав сторінку вдвоє, щоб узяти чашку чаю, сьорбнув і знову розгорнув газету. Мерилін закопилила губи. Вона розуміла, що аудієнцію закінчено, тож тепер мала розвернутися, вийти в коридор і дати йому спокій. Проте вона вже прийшла сюди, хоча й невідомо нащо, — тому стиснула щелепи й підсунула стільця до його столу.
— Історія була вашим улюбленим предметом у школі?
— Міс Вокер, — мовив він, нарешті перевівши на неї погляд, — чому ви тут?
Коли вона побачила це обличчя зблизька, через стіл, знову здивувалася з того, що він такий молодий. Мабуть, старший за неї всього на кілька років — і тридцяти нема, подумалося їй. Сильні руки, довгі пальці. Без обручки.
— Я просто хотіла вибачитися за тих хлопців, — раптом вирвалося в неї, і вона зрозуміла, що прийшла саме з цієї причини.
Він ледь підняв брови, трохи помовчав — і дівчина лише тепер усвідомила, що сказала «хлопців», слово, яке перетворювало все на банальність. Хлопці завжди будуть хлопцями.
— Ваші друзі?
— Ні, — Мерилін відчула себе скривдженою. — Ні. Просто ідіоти.
Він засміявся, і вона теж. Дивилася на крихітні зморщечки в кутиках його очей: коли вони розрівнялися, вираз обличчя пом’якшав. Тепер це було обличчя реальної людини, й дівчина помітила, що очі в нього карі, а не чорні, як їй здалося в лекційній аудиторії. Який же він худий, думала вона, і які в нього широкі плечі, наче у плавця, а шкіра кольору чаю, кольору зігрітого сонцем осіннього листя. Ніколи не бачила таких, як він.
— Мабуть, таке часом буває, — м’яко сказала вона.
— Не знаю. Уперше читав лекцію. Кафедра дозволила мені спробувати організувати цей курс.
— Вибачте.
— Усе гаразд, — сказав він. — Ви висиділи до кінця.
Обоє глянули вниз — він на спорожнілу чашку, вона — на друкарську машинку й акуратний стосик паперу на краєчку його столу.
— Палеонтологія, — сказав він по нетривалій мовчанці.
— Що?
— Палеонтологія, — повторив він. — Мій улюблений предмет — палеонтологія. Я хотів викопувати останки.
— Ну, це теж своєрідна історія, — сказала вона.
— Мабуть, так, — він посміхнувся у свою чашку, а Мерилін перехилилася через стіл і поцілувала його.
У четвер, під час наступної лекції, вона сиділа збоку. Коли професор Лі увійшов, очей не підняла. Натомість акуратно написала дату в кутику сторінки записника — стриманий вигин В у слові «вересень», ідеальна горизонтальна лінія букви н. Коли він почав говорити, її щоки запалали — ніби вийшла на літнє сонце. Була цілковито впевнена, що вся червона мов мак. Та коли нарешті спідлоба роззирнулася довкола, виявилося: усі зосереджені на лекції. В аудиторії було ще кілька студентів, але всі або дряпали в записниках, або дивилися прямо перед собою, на кафедру. Ніхто на неї не зважав.