Той поцілунок здивував її саму. Це був імпульс — інколи він змушував Мерилін ловити листок, закручений шаленим вітром, або дощової днини стрибати в калюжі. Це робилося без роздумів чи вагань і було безглуздим та безневинним. Але вона ніколи раніше не робила нічого подібного до того, що сталося в кабінеті. Завжди віднині дивуватиметься з себе, згадуючи ту мить, і відчуватиме легкий шок. Але тоді звідкілясь узялася впевненість, якої вона більше ніколи в житті не відчувала. Тоді вона точно знала — це правильно. Хотіла, щоб цей чоловік був у її житті. Щось їй мовби підказало: він розуміє, що це таке — вирізнятися з-поміж інших.
Дотик його губ її вразив. Вони мали смак кави, були гіркуваті та теплі — й він відповів на поцілунок. Це її теж вразило. Начебто він був до цього готовий, начебто хотів цього так само, як і вона. По тому, як вони нарешті відсунулися одне від одного, Мерилін була надто збентежена, щоб глянути йому у вічі. Натомість дивилася на власні коліна, розглядаючи свою картату фланелеву спідницю. Тілом до стегон стікав піт. За секунду вона посміливішала й подивилася на нього крізь завісу волосся. Він відповів сором’язливим поглядом з-під вій, і дівчина зрозуміла: не гнівається, теж зашарівся.
— Мабуть, нам краще піти в інше місце, — сказав він.
Мерилін кивнула й підняла сумку.
Вони мовчки йшли вздовж річки, повз гуртожитки з червоної цегли. Веслувальна команда тренувалася — хлопці в ідеально злагодженому ритмі згиналися та розгиналися, човен безгучно ковзав поверхнею води. Мерилін знала цих парубків: вони запрошували її на коктейлі, у кіно, на футбол; усі були схожі один на одного, з однаковим поєднанням волосся кольору піску та рожевих щік — рис, які вона щодня бачила ще зі школи. Ці риси були так само знайомі й звичні, як і варена картопля. Коли Мерилін відмовляла залицяльникам, бо мала закінчити роботу чи почитати, то вони йшли до інших дівчат, далі коридором.
Із місцини на березі річки, де вона стояла зараз, юнаки здавалися безликими, невиразними ляльками. Коли вони з Джеймсом — хоча й досі не сміла навіть подумки його так назвати — дійшли до містка, вона зупинилася й повернулася до нього. Він зовсім не скидався на професора, швидше нагадував хлопчика-підлітка, сором’язливого й напруженого. Намагався взяти її за руку.
Якої він думки про неї? Джеймс ніколи цього не скаже й навіть подумки нізащо не визнає: узагалі не помітив цієї дівчини під час першої лекції. Дивився просто на неї, знову й знову, та й далі просторікував про Роя Роджерса, Джина Отрі, Джона Вейна. А коли вона ввійшла до кабінету, навіть не впізнав. Обличчя цієї студентки було просто одним із блідих симпатичних личок, подібних одне до одного, й хоча Джеймс цього ніколи до кінця не зрозуміє — то була найперша причина, з якої він покохав Мерилін. Вона ідеально вписувалася в навколишнє середовище, здавалося, що почувається в ньому як риба у воді.
Протягом усієї другої лекції Мерилін згадувала запах його шкіри — чистий і різкий, неначе повітря після грози, — і відчуття його рук на своїй талії. Навіть долоні в неї потеплішали. Дивилася на нього крізь пальці: як він клацає кульковою ручкою по кафедрі, як тихо шелестить записник, коли він перегортає сторінку. Він дивився на всіх, але в її бік — вона це розуміла. По закінченні лекції не квапилася підводитися зі свого стільця — повільно складала папери в теку, ховала в кишеню олівець. Однокурсники протискувалися повз неї в прохід і штовхали її сумками, квапилися на наступне заняття. Джеймс упорядкував свої записи, обтрусив руки, замінив крейду біля дошки. Не підняв очей ані коли вона зібрала книжки, ані коли взяла їх під лікоть і попрямувала до дверей. Але щойно її рука торкнулася ручки, він погукав: «Одну хвилинку, міс Вокер», — і щось у неї всередині мов підстрибнуло.
Аудиторія спорожніла, й дівчина тремтячи прихилилася до стіни. Він закрив портфель і спустився з кафедри. Мерилін стиснула пальці на ручці дверей у себе за спиною, щоб не впасти. А він підходив і не посміхався.
— Міс Вокер, — промовив він і глибоко вдихнув.
Мерилін усвідомила, що теж не посміхається.
— Він — її викладач, — нагадав їй Джеймс. — Вона — його студентка.
— Як її викладач, він відчуватиме, що користується своїм становищем, якщо в них — опустив очі, погрався ручкою портфеля — якщо в них почнуться певні стосунки.
Він не дивився на Мерилін, але вона цього не знала. Дивилася на потерті носаки своїх туфель. Щосили намагалася стриматись і не могла. Розглядала сірі подряпини на чорній шкірі й напружено думала про матір і про всі її натяки на зустріч із хлопцем у Гарварді. «Ти прийшла сюди не чоловіка шукати, — казала вона собі. — Ти прийшла сюди для дечого кращого». Але замість злості, яку вона хотіла в собі розбудити, у горлі почав наростати пекучий біль.