— Ти впевнена, — спитала вона, — що він робить це не заради «зеленої карти»?
Мерилін не змогла поглянути їй в обличчя. Втупилась у материні руки, вкриті плямами, попри рукавички та лосьйон із запахом лимона, на виделку, затиснуту між пальців, на крихти, завислі на зубцях. А коли поглянула, то помітила в матері між брів маленьку зморшку, неначе хтось ножем розрізав їй чоло. Мине багато років, і Ханна помітить на обличчі в матері той самий знак глибокого занепокоєння, хоча й не знатиме, звідки він узявся. Та Мерилін ніколи б не визнала цієї схожості.
— Мамо, він народився в Каліфорнії, — сказала вона, і мати відвела погляд та витерла рота серветкою; на ній залишилися два червоні відбитки.
На ранок того дня, коли мало відбутися їхнє весілля, поки всі чекали в приміщенні суду, мати Мерилін без кінця клацала застібкою сумочки. Вони приїхали майже на годину раніше — побоювалися заторів на дорогах, проблем із паркуванням, запізнення на церемонію до мирового судді. Джеймс надягнув новий костюм і попліскував по нагрудній кишені, крізь темно-синю вовняну тканину, перевіряючи обручки. Через цей його боязкий і нервовий жест Мерилін хотілося поцілувати його просто тут, у всіх на очах. За двадцять п’ять хвилин вона стане його дружиною. А тоді мати підійшла ближче та стиснула лікоть Мерилін мов у лещатах:
— Давай підправимо тобі помаду, — і підштовхнула доньку в бік жіночого туалету.
Мерилін мала знати, що так станеться. Мати цілий ранок висловлювала невдоволення. Тим, що Мерилін купила не білу сукню, а кремову, не схожу на весільну: надто просту, мов «халат санітарки». Мама не розуміла, чому церемонія відбуватиметься не в церкві. Церков поблизу так багато. Їй не подобалася погода в Бостоні — чому це в червні все таке сіре? Ромашки — не весільні квіти, чому не троянди? І для чого так поспішати, навіщо одружуватися зараз, чому не можна трішки зачекати?
Було б легше, якби мати в чомусь їх звинувачувала, якби відразу почала ображати Джеймса, казати, що він малорослий чи занадто бідний, чи нічого не досяг у житті. Але все, що вона повторювала знову й знову: «Так не годиться, Мерилін. Так не має бути». І не пояснювала, що має на увазі під словом так, але це висіло в повітрі.
Мерилін вдала, що все гаразд, і дістала із сумочки помаду.
— Ти передумаєш, — сказала мама. — Ти потім про це пожалкуєш.
Мерилін відкрила помаду й наблизила обличчя до дзеркала. Раптом мати відчайдушно схопила її за плечі. У неї в очах був такий жах, ніби Мерилін бігла вздовж краю прірви.
— Подумай про ваших дітей, — сказала вона. — Де вони житимуть? Ви будете надто вирізнятися з натовпу. Ти жалкуватимеш усе своє життя.
— Перестань! — крикнула Мерилін і вдарила кулаком по краю рукомийника. — Мамо, це моє життя. Моє.
Вона вирвалася з материних рук — помада відлетіла й упала на викладену плиткою підлогу. У матері на рукаві залишився довгий червоний слід. Мерилін штовхнула двері та вийшла, залишивши її саму.
Джеймс поглядав на майбутню дружину з тривогою.
— Що сталося? — прошепотів, нахиляючись ближче.
Вона похитала головою, засміялася й прошепотіла у відповідь:
— Та просто мама вважає, що я маю вийти заміж за когось більше схожого на себе.
А далі притягнула його за лацкан, змусила нахилити обличчя й поцілувала. Це смішно, подумала вона. Усе настільки очевидно, що марні будь-які слова.
Усього на кілька днів раніше за сотні кілометрів звідти одружилася інша пара — білий чоловік і чорна жінка. Їхнє нове спільне прізвище було дуже гарним: Лавінґи. За чотири місяці їх мали заарештувати у Вірджинії. Закон нагадав їм, що Всемогутній Бог не дозволяє паруватися білим, чорним, жовтим і червоним, що не повинно існувати людей зі змішаною кров’ю, що зневаги до національної гідності пробачати не можна. Чотири роки вони намагатимуться це опротестувати, й ще чотири роки мине, поки суд винесе рішення на їхню користь — але до того, як це прийме і їхнє оточення, збіжить ще більше часу. Дехто ніколи не зможе цього прийняти — як мати Мерилін.
Мама вийшла із жіночого туалету і здаля дивилась, як Мерилін цілувалася з Джеймсом. Вона знову й знову починала терти рукав рушником, але червона пляма все одно проступала на вологій тканині, мов засохла кров. Мерилін витерла сліди помади з губ Джеймса й посміхнулася, а він знову поплескав по нагрудній кишені, перевіряючи обручки. Для її матері це мало такий вигляд, мовби Джеймс вітав себе.