Нат робив свої перші кроки так: спершу зупинився, похитався, перекинувся і лише згодом навчився незграбно тупцяти перед мамою. Але Мерилін не могла пригадати, коли Лідія хоча б почала вставати. Однак того дня вона, здавалося, доволі міцно трималася на своїх босих ніжках із крихітними пальчиками, які визирали з волохатої холоші дитячого комбінезончика. Мерилін часто поверталася до неї спиною, коли відчиняла холодильник або перевертала білизну. Лідія могла почати ходити ще багато тижнів тому, а мати, постійно зігнута над горщиком, навіть не здогадувалася про це.
Мерилін узяла Лідію на руки, пригладила їй волосся й назвала розумницею; коли батько повернеться, то пишатиметься нею. Але почувалася так, ніби в знайомій кімнаті наштовхнулася на замкнені двері: у Лідії, замалої ще навіть для візочка, уже є таємниці. Мерилін могла її годувати, купати, запихати маленькі ніжки в штанці піжами, але певна частинка життя дитини вже перебігала приховано від мами. Вона поцілувала Лідію в щічку та пригорнула міцніше, намагаючись зігрітися теплом маленького тільця.
Тепер мати повільно ковтає чай і згадує те давнє відкриття.
Номер телефону школи прикріплено до коркової дошки на холодильнику, і Мерилін бере картку та набирає номер, а поки лунають гудки, накручує шнур на палець.
— «Мідлвуд Хай», — озивається секретарка після четвертого гудка. — Мене звати Дотті.
Вона згадує Дотті: жінка зі статурою диванної подушки та з пучком вилинялого рудого волосся.
— Доброго ранку, — вимовляє Мерилін, далі вагається. — Моя дочка прийшла сьогодні на заняття?
Дотті нетерпляче пирхає.
— Вибачте, із ким я розмовляю?
Вона не відразу згадує власне ім’я.
— Мерилін. Мерилін Лі. Моя дочка — Лідія Лі. Десятий клас.
— Дозвольте, я гляну на її розклад. Перший урок, — пауза. — Фізика 11-го класу?
— Так, правильно. З містером Келлі.
— Я попрошу когось збігати туди й перевірити. Чути глухий стукіт — секретарка кладе слухавку на стіл.
Мерилін вивчає свою чашку, дивиться на розлиту калюжку. Кілька років тому одна маленька дівчинка заповзла в комору й задихнулася. Після того випадку поліція розіслала по всіх будинках листівки: «Якщо ви загубили дитину, відразу починайте пошуки. Перевірте пральні машини та сушарки для одягу, автомобільні шини, гаражі, будь-які місця, де вона могла сховатись. Якщо ви не змогли знайти дитину — негайно телефонуйте в поліцію».
— Місіс Лі? — нарешті озивається секретарка. — Ваша дочка не прийшла на перший урок. Ви телефонуєте, щоб пояснити її відсутність?
Мерилін не відповідає, кладе слухавку. Знову чіпляє номер телефону на дошку; вологі пальці змазують чорнило, й цифри розмиваються, неначе від сильного вітру, або у воді. Вона перевіряє кожну кімнату, відчиняє кожну шафу. Заглядає до порожнього гаража: нічого, крім плями мастила на бетоні та ледь відчутного, але п’янкого запаху бензину. Вона не впевнена в тому, що саме шукає: сліди ніг? Стежечку із хлібних крихт? Коли їй було дванадцять, зникла одна старша дівчинка з їхньої школи, Джинні Баррон. Потім її знайшли мертвою. Та дівчинка носила двоколірні шкіряні туфлі — Мерилін страшенно хотіла такі й собі. Джинні вийшла до крамниці: тато послав по цигарки, а за два дні її тіло знайшли біля узбіччя на півдорозі до Шарлотсвілля.
Тепер мозок Мерилін почав кипіти. Був лише початок літа Сина Сема[1] — хоча преса почала його так називати зовсім недавно — і навіть в Огайо газети рясніли заголовками статей про останню стрілянину. За кілька місяців поліція спіймає Девіда Берковіца, й країна знову перемкнеться на інші історії: смерть Елвіса, нову «Атарі»,[2] Фонзі, який ширяє над акулою.[3] Хоча в ці часи, коли темнокосі нью-йоркці купують перуки-блонд, світ видається Мерилін жахливим, непевним. Тут такого не трапляється, нагадує вона собі. Таке неможливе в Мідлвуді, який називає себе містом, хоча насправді це — невеличке університетське містечко, у якому живе три тисячі осіб. За годину їзди звідси можна дістатися лише до Толедо, де нічне гуляння в суботу означає похід на роликовий каток, у боулінг або в автокінотеатр. Навіть озеро Мідлвуд у центрі — просто добре відомий ставок. Щодо останнього Мерилін помиляється: те озеро триста метрів завширшки й доволі глибоке. Проте вона відчуває легке поколювання — мовби жуки біжать спиною.