Священик нагадує президента Форда: у нього світлі брови, білі зуби, приємні риси, статечний вигляд. Родина Лі не ходить до церкви, але поховальний дім порекомендував його, і Джеймс погодився без жодних запитань.
Тепер Джеймс сидить прямо, втиснутий лопатками у спинку стільця, та намагається слухати.
Священик читає двадцять третій псалом, але в переглянутій версії: «У мене є все, що мені потрібно» замість «Я не матиму нестатків», «Навіть якщо піду долиною смертної тіні» замість «…хоча я й іду долиною смертної тіні». Такі зміни — прояв неповаги. Це так ніби його дочку ховають у фанерному ящику. «А чого ти ще чекав він цього міста?» — думає він.
Мерилін, яка сидить праворуч від чоловіка, повільно накриває запахом лілей, неначе теплим вологим туманом, і вона ледь стримується, щоб не зблювати. Уперше в житті їй хочеться нагадувати когось на кшталт своєї матері й затулятися носовичком. Сховати в нього обличчя і врятуватися від цього запаху. Та коли б вона опустила хустинку — тканина виявилася б брудно-рожевою, кольору старої цегли.
Ханна сидить біля неї зі сплетеними пальцями. Дівчинка дуже хоче тихенько покласти руку матері на коліно, але не зважується. Так само не наважується глянути на труну. «Лідії там немає», — нагадує вона собі й глибоко вдихає. — То лише її тіло — але де ж тоді сама Лідія? Усі сидять так непорушно, що птахи вгорі, — думає Ханна, — можуть прийняти їх за групу статуй».
Кутиком ока Нат помічає Джека. Він сидить скраю, біля своєї матері. Нат уявляє собі, як хапає Джека за комір та допитується, що він знає. Весь останній тиждень батько щоранку телефонував у поліцію і питав, чи нема нової інформації, але офіцер Фіске знову й знову повторював, що вони досі проводять розслідування. «Якби ж тут зараз була поліція, — думає Нат. — Чи має він сказати батькові?». Джек дивиться в землю — соромиться підняти очі. А потім, коли Нат знову переводить погляд на труну, її вже опускають у яму. Лаковане віко з прикріпленими до нього білими ліліями зникло. Отак просто: там, де стояла труна, лишилося порожнє місце. Він усе пропустив. Його сестри більше немає.
Щось мокре капає на шию. Він тягнеться, щоб витертись, і розуміє — усе обличчя мокре, він увесь цей час тихо плакав. Джекові блакитні очі з натовпу раптово звертаються до нього, й Нат ліктем витирає щоку.
Присутні починають розходитися, у бік автостоянки шикується вервечка із чужих спин. Кілька однокласників Ната, серед яких і Майлз Фуллер, поглядають на нього зі співчуттям, але більшість збентежені його слізьми й вирішують, що краще нічого не казати, просто відвертаються. Іншої можливості в них не буде; у Ната дуже високі оцінки, тож з огляду на трагічні обставини директор звільнить його від останніх трьох тижнів навчання, а на акт урочистості[8] Нат сам вирішить не приходити.
Деякі сусіди обступають родину Лі, стискають батькам руки та бурмочуть про співчуття; дехто гладить Ханну по голові, як малу дитину чи собаку. Джеймс і Мерилін не впізнають майже нікого з них, окрім Джанет Вольф, яка змінила лікарський халат на охайний чорний костюм. Поки Джанет наближається, Мерилін думає, що в неї брудні долоні, й усе тіло брудне, мов та ганчірка, що переходить від рук до рук, тому ледь витримує дотик Джанет до свого плеча.
По той бік могили стоїть Джек — тримається осторонь, чекає на свою матір, наполовину схований у затінку старого граба. Нат прямує до нього й притискає до стовбура, а Ханна, заблокована натовпом дорослих, нервово спостерігає за братом.
— Що ти тут робиш? — агресивно запитує Нат.
Зблизька він бачить, що Джек у темно-синій, а не в чорній сорочці, й хоча на ньому брюки від костюма, взутий він у старі чорно-білі тенісні туфлі, один ще й з діркою на носаку.
— Привіт, — Джек, дивиться в землю. — Як ти, Нате?
— А як я, по-твоєму? — у Ната зривається голос, і він себе за це ненавидить.
— Я маю йти, — тихо каже Джек. — Мама чекає.
І після паузи:
— Дуже шкода твоєї сестри.
Він відвертається, і Нат ловить його за руку.
— Ти? — Він зроду нікого так не хапав і тепер відчуває себе жорстким та рішучим, як той детектив у фільмі. — Знаєш, із тобою хоче поспілкуватися поліція.