Люди звертають на них увагу: Джеймс і Мерилін почули синів голос і обоє озирнулися, але йому байдуже. Він нахиляється ближче, цідячи просто Джеку в обличчя:
— Слухай, я знаю, що вона була з тобою того понеділка.
Джек уперше зиркає на нього переляканими очима.
— Вона сказала тобі?
Нат підходить іще ближче — тепер вони стоять обличчям до обличчя. У правій скроні Ната пульсує кров.
— Не треба було й казати. За дурня мене маєш?
— Слухай, Нате, — бурмоче Джек. — Якщо Лідія сказала тобі, що я... — він раптом замовкає.
Батьки Ната й лікар Вольф підійшли так близько, що могли їх почути.
Нат відступає на кілька кроків, спотикається, злісно глипає на Джека, на батька, який завадив йому, й на граб, за те що тут стовбичить.
— Джеку, — різко звертається до сина лікар Вольф, — усе гаразд?
— Усе добре, — Джек кидає погляд на Ната, потім на дорослих. — Містере Лі, місіс Лі, дуже співчуваю.
— Дякую, що прийшов, — говорить Джеймс. Він чекає, поки Вольфи вийдуть на звивисту доріжку, що веде з кладовища, і хапає Ната за плече. — Що це таке з тобою? — сичить батько. — Зчиняєш бійку на похороні сестри!
Джек кидає швидкий погляд із-за материної спини, зустрічається очима з Натом, і в того не лишається сумнівів: він наляканий.
Далі Джек зникає за поворотом. Нат видихає:
— Той поганець щось знає про Лідію.
— Ти не будеш створювати проблем. Ти даси поліції змогу виконувати свою роботу.
— Джеймсе, — озивається Мерилін, — не кричи.
Вона торкається пальцями до скроні, неначе при головному болю, і заплющує очі. Нат нажаханий: її обличчям стікає крапля темної крові, але ні, це — лише сльоза з тушшю для вій залишає сірий слід на щоці. Ханна, мале серденько якої переповнене жалощами, намагається взяти її за руку, але мама цього не помічає. За мить Ханна сама себе заспокоює — зчіплює пальці за спиною.
Джеймс шукає ключі в кишені піджака.
— Я везу твоїх маму й сестру додому. А ти можеш прогулятися, поки охолонеш, — і сам здригається, так важко падають ці слова. Насправді йому понад усе хочеться покласти синові на плече важку теплу руку, обійняти, заспокоїти в цей найстрашніший у житті день. Але всі сили витрачено на те, щоб не скривити обличчя гримасою болю, не дозволити колінам підігнутися, щоб утриматися на ногах. Він відвертається і бере за руку Ханну. Хоч вона одна завжди робить те, що їй кажуть.
Нат сповзає спиною по стовбуру граба до випнутого із землі коріння, сидить там і спостерігає, як батьки йдуть до машини, як Ханна востаннє кидає на нього стривожений погляд. Батько не знає, хто такий Джек. Той хлопець живе на цій вулиці одинадцять років, відтоді, як вони з Натом пішли в перший клас, і для Натових батьків він завжди був просто обшарпаним сусідчиним сином, який ходить зі своїм собакою і водить стару автівку. Хоча в школі всі знали правду. Кожні кілька тижнів — нова дівчина. І з кожною та сама історія. Джек не призначає побачень; жодних вечерь, квітів, обгорнутих у целофан коробок із цукерками. Він просто відвозить дівчину в Пойнт або в автокінотеатр, або на паркування та розстеляє на задньому сидінні ковдру. За тиждень чи два перестає дзвонити й починає все спочатку. Він знаний фахівець із позбавлення цноти. Школярки пишаються цим так, ніби долучилися до якогось ексклюзивного клубу. Юрмляться біля шафок, із хихотінням переповідають непристойні подробиці.
Джек ні з ким не розмовляє. Усі знають, що більшість часу він проводить на самоті: його мати працює в лікарні в нічну зміну шість діб на тиждень. Він не харчується в шкільній їдальні, не ходить на танці. У класі сидить на задньому ряду й обирає наступну дівчину, яку запросить покататися. Цієї весни він обрав Лідію.
Нат сидить на кладовищі годину, дві години, три. Дивиться, як тамтешні працівники складають стільці, збирають квіти, піднімають з трави папірці й хустинки. Він подумки перебирає все, що будь-коли чув про Джека, — кожен випадок, кожну чутку.
Пара цвинтарних доглядачів поступово розпливається в його очах. Уже час додому, але саме тепер його душить страшенна лють. Він силкується уявити Лідію з Джеком і водночас відчайдушно опирається картинам, змальованим уявою. Немислимо навіть подумки бачити їх разом. Невже це Джек якось їй нашкодив? Нат не знає. Він знає лише одне: Джек стоїть у центрі цих подій, і обіцяє собі, що дізнається, яким боком він до них причетний. Лише коли працівники беруть лопати і підходять до відкритої могили, Нат зводиться на ноги й відвертається.