Ніколи раніше не бачив звітів про розтин тіла; очікував графіків і діаграм, але перші слова в документі нагадували вчительский звіт: «Суб’єкт — добре розвинена особа жіночої статі, східного походження, нормальної тілобудови».
Звіт повідомляє про те, що він і сам знає: їй було 16 років, мала зріст 165 см, чорне волосся, блакитні очі. Є у звіті й таке, чого він не знав: діаметр черепа, довжина кожної кінцівки, маленький шрам у вигляді півмісяця на лівому коліні. Звіт розповідає, що в крові не було жодних токсинів, що немає ознак насильницької смерті або травми сексуального характеру, але не можна достовірно сказати: було це самогубство, вбивство чи нещасний випадок. Причина смерті — асфіксія через утоплення.
А далі починається страшне: «Грудна клітка відкрита за допомогою Y-подібного розрізу».
Він дізнається про колір і розмір кожного її органа, про масу її мозку. Дізнається, що її трахеєю піднялася біла піна й затулила їй ніздрі та рота, мов мереживною хустинкою. Що її альвеоли вкрилися тонким шаром намулу цукристої фактури. Що легені, які прагнули повітря, стали темно-червоними та жовто-сірими; що їх продавлювали пальцем як тісто; що коли їх розрізали скальпелем, звідти витекла вода. Що в її шлунку знайшли водорості, пісок і 177 мілілітрів води з озера, які вона проковтнула. Що права частина її серця роздулася так, ніби навантаження на неї було завеликим. Що шкіра голови та шиї аж до пліч набула багряного відтінку, бо дівчина плавала обличчям униз. Що вона досі не розкладалася через низьку температуру води, але шкіра на кінчиках пальців почала облазити, мов порвані рукавички.
Клацає офісний кондиціонер, і від підлоги підіймається прохолодне повітря. Усе тіло тремтить, ніби від раптового холоду. Джеймс закриває вентиляційний отвір ногою, але руки все одно тремтять. Він стискає їх у кулаки і зціплює зуби, щоб не цокотіли. У звіті про розтин, який він упустив собі на коліна, ніби описується щось живе.
Він не може уявити, як сказав би Мерилін, що все це сталося з тілом улюбленої дитини. Навіть не хоче, щоб вона знала про існування такого документа. Краще залишити версію поліції: утоплення. Жодних подробиць, які не даватимуть матері спокою.
Кондиціонер вимикається. Тиша наповнює спочатку кімнату, далі весь офіс. Тягар прочитаного притискає Джеймса до крісла. Заважкий тягар. Несила навіть підняти голову.
— Професоре Лі?
Це Луїза стоїть у дверях, на ній досі чорна сукня, у якій вона зранку була на похороні.
— Оу, — каже вона. — Перепрошую. Не думала, що ви прийдете сюди після... — і затинається.
— Усе гаразд, — хрипкий голос тріщить, мов стара шкіра.
Луїза прослизає в кімнату, залишаючи двері відчиненими.
— З вами все нормально?
Вона бачить його червоні очі, згорблені плечі, конверт із грубого паперу на колінах. Наближається, обережно забирає в нього папери.
— Ви не маєте тут бути, — дівчина кладе папери йому на стіл.
Джеймс хитає головою. Однією рукою простягає їй прочитані аркуші.
Луїза дивиться на пачку паперів і вагається.
— Читай, — вимовляє Джеймс, тобто намагається вимовити.
Не виходить жодного звуку, але йому здається, що Луїза все одно почула. Вона киває, сідає на краєчок столу та схиляється над сторінками. Поки читає, обличчя в неї не змінюється, але щось невловимо змінюється в позі, аж поки вона не встає і не бере Джеймса за руку.
— Ви не маєте бути тут, — повторює Луїза, вільною рукою торкається до його спини, й він крізь сорочку відчуває її тепло.
Далі вона каже:
— А чому б вам не поїхати до мене додому? Я приготую обід.
І він киває.
Її помешкання — на третьому поверсі, усього за шість кварталів від студентського містечка. Перед дверима з позначкою 3А Луїза якусь мить вагається. Далі відчиняє, впускає його та веде просто до спальні.
Вона вся інакша — вигини тіла, текстура шкіри. Інакша навіть на смак — з легкою гостротою, мов цитрус. Джеймс відчуває це, коли торкається до її язика своїм. Коли вона стає перед ним на коліна, щоб розстібнути ґудзики, волосся падає їй на обличчя, яке мовби ховається за завісою. Джеймс заплющує очі й довго з тремтінням у грудях видихає повітря. Опісля він засинає. Луїза — досі на ньому. Відтоді, як знайшли Лідію — Джеймс міг знести лише таке слово — він не встиг відпочити за ті кілька годин сну. Йому снилося, ніби ніхто, крім нього, не пам’ятає, що сталося з Лідією; він один усе розуміє та має знову й знову переконувати Мерилін, Ната і зовсім незнайомих людей, що його дочка померла. «Я бачив її тіло. У неї не було одного її блакитного ока». Тепер він міцно спить, досі вогкий, аж блискучий від поту Луїзи, уперше за багато днів йому нічого не сниться. Його мозок на цей час блаженно спорожнів.