Насправді, Тома Лоусона здивувала сама її інтонація — вона пробурмотіла своє прохання так, ніби їй забракло повітря. Мерилін глянула на нього й усміхнулася. Глибокі ямочки на щоках робили її усмішку по-дитячому щирою.
— Будь ласка, — вона поклала руку йому на лікоть. — Я б дуже хотіла знову займатися науковою діяльністю.
Том Лоусон широко посміхнувся.
— Думаю, що міг би дечим допомогти, — сказав він. — Звісно, якщо ваш чоловік не заперечуватиме. Можливо, ми могли б зустрітися й поговорити про це після новорічних свят, коли почнеться семестр.
— Так, так, — відповіла Мерилін. — Це було б чудово.
Джеймс усе сприйняв зі значно меншим ентузіазмом. Знав, що скажуть люди: «Він не може нормально заробляти — дружина змушена влаштуватися на роботу». Минули роки, але Джеймс досі пам’ятав, як його мама щоранку вставала й надягала уніформу, а однієї зими, коли вона два тижні лежала вдома з грипом, їм довелося вимкнути опалення та загортатися у дві ковдри. Він згадував, як уночі мама втирала олію в свої намозолені руки, намагаючись їх пом’якшити, а тато при цьому виходив з кімнати, напевне, соромився.
— Ні, — сказав він Мерилін. — Коли я отримаю посаду, у нас буде скільки завгодно грошей.
Джеймс узяв її за руку, розтиснув пальці, поцілував у м’яку долоню.
— Скажи мені, що більше не думатимеш про роботу, — просив він, і Мерилін зрештою погодилася. Однак номер Тома Лоусона зберегла.
Навесні Джеймс обійняв уже нову посаду.
Одного дня, коли Мерилін провела дітей до школи й саме складала другий стос випраної білизни, задзвонив телефон. Медсестра з лікарні Святої Катерини у Вірджинії повідомила, що її мама померла. Серцевий напад. Це сталося 1 квітня 1966 року, й перше, що спало на думку Мерилін: жахливий, безглуздий, нітрохи не дотепний жарт, цілковитий несмак.
Вона майже вісім років не розмовляла зі своєю мамою — з дня весілля. За весь цей час мати жодного разу не написала їй. Коли народилися Нат, а потім Лідія, Мерилін не повідомила їй про це, навіть не відіслала фото.
Про що мова? Вони з Джеймсом ніколи не обговорювали того, що мама сказала перед їхнім одруженням: «Так неправильно».
Мерилін не хотіла навіть згадувати той день. Тож коли Джеймс увечері прийшов додому, вона просто сказала:
— Моя мама померла.
Потім повернулася знову до плити й додала:
— І треба скосити газон.
Він зрозумів: про це більше не говоритимуть.
За вечерею, коли вона повідомила дітям про смерть їхньої бабусі, Лідія підняла голову й спитала:
— Ти сумуєш?
Мерилін глянула на чоловіка.
— Так, — відповіла вона. — Звичайно, сумую.
Потрібно було дещо владнати: підписати папери, домовитися про поховання. Тож Мерилін залишила дітей на Джеймса та поїхала до Вірджинії. Вона вже давно перестала думати про це, як про дім. Мусила розібрати там материні речі. Поки долала милю за милею штатом Огайо і далі Західною Вірджинією, запитання доньки час від часу спливало в думках. Вона не могла б упевнено відповісти й самій собі.
Чи сумувала Мерилін за матір’ю? Її вразило інше, те, наскільки знайомим досі здавався материн будинок. Навіть після восьми років відсутності вона точно пам’ятала, як потрібно повернути ключ — униз, а потім угору — щоб замок відімкнувся; знайомими були й ґрати на дверях, які з шипінням повільно зачинялися самі. Лампочка у передпокої перегоріла, й важкі штори у вітальні були зсунуті, але її ноги попри темряву ступали туди, куди слід: довгі роки вона відпрацьовувала схоже на танець кружляння довкола крісла й пуфа, щоб дістатися до столу перед диваном. Пальці з першого разу намацали ребристий вимикач лампи. Це міг бути її дім.
Коли спалахнуло світло, Мерилін побачила ті самі пошарпані меблі, серед яких виросла, блідо-бузкові шпалери з імітацією текстури шовку. Той самий сервант, натоптаний маминими ляльками. Непорушний погляд їхніх очей викликав такий самий холодок. На каміні — її дитячі фотографії. Усе, що потрібно було забрати звідси. Чи вона сумувала? Ні. Просто втомилася після довгої дороги.