— У більшості випадків причини втечі втрачають значення приблизно за двадцять чотири години, — каже старший. — Дівчатка самі повертаються додому.
— Що це означає? — запитує Нат. — У більшості? Що це означає?
Офіцер дивиться на нього поверх біфокальних окулярів.
— Значна частина випадків…, — повторює він.
— Вісімдесят відсотків? — уточнює Нат. — Дев’яносто? Дев’яносто п’ять?
— Натане, — зупиняє його Джеймс. — Годі. Не заважай офіцерові Фіске виконувати свою роботу.
Молодший записує до свого нотатника подробиці: Лідія Елізабет Лі, 16 років, востаннє бачили в понеділок, 2 травня, квітчаста сукня, комірець хомутиком, батьки Джеймс та Мерилін Лі. Цієї миті офіцер Фіске уважніше придивляється до Джеймса, і в його пам’яті спливає спогад.
— Ваша дружина теж одного разу зникла, чи не так? — запитує він. — Я пам’ятаю той випадок. У шістдесят шостому, еге ж?
Потилицею Джеймса підіймається гаряча хвиля, із-за вух скапує піт. Як добре, що Мерилін унизу чекає біля телефону.
— То було непорозуміння, — сухо відповідає він. — Між нами з дружиною. Сімейна справа.
— Зрозуміло.
Старший офіцер дістає свій записник і робить позначку, тим часом Джеймс постукує кулаком по краю Лідіїного столу.
— Щось іще?
На кухні полісмен гортає родинні альбоми в пошуках фотографії з найчіткішими рисами обличчя.
— Оця, — Ханна показує світлину.
Це знімок з минулого Різдва. У Лідії був кепський настрій, і Нат намагався розвеселити її, мало не шантажем вимучував посмішку. Ніщо не допомогло. Лідія сидить біля ялинки, спиною до стіни, сама в кадрі. Її обличчя — виклик. Вона дивиться прямо, без жодного натяку на поворот голови, і цей погляд ніби запитує: «Чого витріщився?».
На фотографії Нат не зміг розгледіти кольору її очей: зіниці розширилися настільки, що синьої райдужки не видно, не очі, а два темні отвори в лискучому папері. Коли він забрав фотографії з друку, то пожалкував, що знімав цей важкий погляд сестри. Але тепер він дивиться на фото в руках у Ханни і розуміє, як це схоже на Лідію, принаймні, на ту, якою він востаннє її бачив.
— Не цю, — втручається Джеймс. — Не з таким обличчям. Люди подумають, що в неї завжди такий вираз. Візьміть якусь гарну. — Він перегортає кілька сторінок та дістає останній знімок. — Оця краща.
Фотографії лише тиждень; Лідія сидить на столі у свій шістнадцятий день народження і посміхається нафарбованими губами. Її обличчя обернене до камери, але погляд сконцентрований на чомусь за межами білих полів світлини. «Що там такого смішного?», — думає Нат. Не може пригадати, чи то він там стоїть, чи батько щось сказав, чи Лідія сміється з чогось, невідомого нікому з них. Вигляд у неї, мов у моделі з реклами в журналі: темні виразні губи, у тонкій руці — тарілка з ідеальним тортом із морозива. Вона чудово проводить час.
Джеймс присовує фото столом до полісменів, і молодший кладе його в теку та підводиться.
— Це якраз підійде, — каже він. — Зробимо листівку на випадок, якщо дівчинка до завтра не повернеться додому. Не хвилюйтеся. Я певен, вона повернеться.
На сторінках альбому залишилися сліди наслиненого пальця, й Ханна стирає їх своїм пальчиком.
— Вона не могла просто піти, — говорить Мерилін. — Що, як до цього причетний якийсь божевільний? Якийсь псих викрадає дівчат? — Її рука тягнеться до ранкової газети, що досі лежить посеред столу.
— Спробуйте не хвилюватися, мем, — заспокоює офіцер Фіске. — Такі випадки трапляються вкрай рідко. У більшості... — зиркає на Ната, прочищаючи горло. — Дівчатка майже завжди повертаються додому.
Коли полісмени йдуть, Мерилін та Джеймс сідають біля телефону з аркушами паперу для нотаток. У поліції запропонували зателефонувати всім друзям Лідії, усім, хто міг знати, куди вона пішла. Разом вони складають список: Пем Сондерс, Джен Піттман, Шеллі Бріолі. Нат нічого не каже, але ці дівчата ніколи не були подругами Лідії. Лідія вчиться з ними ще із дитсадка, та якщо вони й телефонують, то сміються і пищать у слухавку, а Лідія волає: «Усе ясно!». Інколи вона цілими вечорами просиджує на підвіконні сходового майданчика: телефонна книга — на колінах, слухавку затиснуто між вухом і плечем. Коли батьки проходять повз неї, вона стишує голос до таємничого шепоту й накручує шнур на свій маленький пальчик, аж поки вони не підуть. Нат знає — батьки саме тому так упевнено занесли імена цих дівчат до списку.