— Я знаю, що це був важкий рік і що мама багато від тебе хоче, — сказав Джеймс. — Просто пам’ятай: школа — це не все. Це не так важливо, як дружба чи любов. — Він уже розгледів ледь помітну нервову зморщечку в доньки між брів, темні кола під очима через усі ці нічні домашні завдання. Йому хотілося розгладити зморщечку пальцем, витерти темні кола, як пил. — Щоразу, коли дивитимешся на це, просто згадуй, що насправді має значення. Я хочу, щоб ти посміхалася, коли на це дивитимешся. Обіцяєш?
Джеймс покрутив у руках застібку, не в змозі впоратися з крихітним замочком.
— Я хотів купити золоте, але з надійних джерел дізнався, що цього року всі носять срібло, — повідомив він.
Лідія провела пальцем по оксамитовій підкладці коробочки. Батька так хвилювало те, що роблять усі: «Я такий радий, що ти йдеш на танці, сонечку, — усі ходять на танці. У тебе така гарна зачіска, Лідіє — зараз усі носять довге волосся, так?».
Щоразу, коли вона посміхалася: «Тобі треба частіше посміхатися — усміхнена дівчина подобається всім». Ніби сукня, довге волосся й посмішка могли приховати все, чим вона вирізнялася з-поміж інших. Якби мама дозволила їй гуляти з іншими дівчатами, подумала вона, можливо, зовнішність не мала б значення — у Джекі Гарпер одне око блакитне, друге зелене, а її минулого року проголосили «Найбільш комунікабельною». Або якби Лідія мала такий самий вигляд, як усі інші, можливо, не мало б значення, що їй потрібно весь час учитися, що вона не може гуляти у вихідні, поки не зробить усіх уроків, що їй взагалі не можна зустрічатися з хлопцями. Могло спрацювати одне чи інше. А за обох умов — ані сукня, ані книжка, ані медальйон зарадити не могли.
— Отак, — сказав Джеймс, коли застібка нарешті відкрилася. Він застібнув її в доньки на шиї, холодний метал оповив її крижаним пругом. — Що скажеш? Тобі подобається? — Лідія розуміла: це мало нагадувати їй про все, чого він для неї хотів. Неначе нитка, зав’язана в неї на пальці, — тільки це висіло на шиї.
— Воно прекрасне, — прошепотіла Лідія, і Джеймс вирішив, що голос у доньки захрипнув від щирої вдячності.
— Пообіцяй мені, — сказав він, — що з усіма спілкуватимешся. Друзів ніколи не буває забагато.
Лідія заплющила очі й кивнула.
Наступного дня на відзнаку свого дня народження вона вдягла намисто, як наполягав батько.
— Відразу після школи, — сказав їй Джеймс, — я заберу тебе, ми отримаємо твій дозвіл, і ще до обіду в нас буде перший урок кермування.
Мама сказала:
— А по обіді в нас буде торт. І в мене є деякі особливі подарунки для іменинниці.
«Це означає — книги», — подумала Лідія. Того вечора Нат спакує валізу. Вона цілий день втішала себе: «За шість годин матиму дозвіл. За два тижні зможу поїхати геть».
О третій батько зупинився перед школою, але коли Лідія взяла наплічник і рушила до седана, з подивом побачила, що на пасажирському сидінні вже хтось сидить: жінка-китаянка, тобто насправді, дівчина, з довгим чорним волоссям.
— Так приємно нарешті зустрітися з тобою, — сказала дівчина, коли Лідія залізла на заднє сидіння. — Я Луїза, асистентка твого батька.
Джеймс сповільнив авто, щоб групка молодших школярів могла перейти дорогу.
— Луїза записана до лікаря, і оскільки я все одно їду в той бік, запропонував підвезти її.
— Я не мала погоджуватись, — сказала Луїза. — Потрібно було просто скасувати. Ненавиджу стоматологів.
Один із хлопчаків, який проходив перед автомобілем, вищирявся до них крізь лобове скло й пальцями розтягував очі в щілинки. Інші діти засміялися, а Лідія втислась у сидіння. Їй спало на думку: хлопці, мабуть, подумали, що Луїза — її мати. Вона зіщулилася і замислилась: чи батька це також збентежило, проте Джеймс і Луїза на передньому сидінні ніби нічого не помітили.
— Десять баксів на те, що в тебе жодного зуба з карієсом, — сказав Джеймс.
— П’ять, — відповіла Луїза. — Я ж лише бідна випускниця, а не багатий професор. — Вона грайливо поплескала його по руці, й цей ніжний дотик шокував Лідію. Її мати так дивилася на батька пізніми вечорами, коли він зачитувався якоюсь книгою, тулилася до його крісла, перш ніж умовляти, щоб уже лягав. Рука Луїзи затрималася на батьковій, і Лідія витріщилася на цих двох, які здалися на яскравому екрані вітрового скла парою щасливих молодят. Раптом їй подумалося: «Ця дівчина спить з моїм батьком».
Раніше Лідії ніколи не траплялося думати про батька як про чоловіка з певними бажаннями. Як і всі тинейджери, вона вважала за краще думати, попри власне існування, що її батьки абсолютно цнотливі. Але в дотиках батька та Луїзи, у їхній жартівливій розмові щось ображало цноту. Здалося, що від вогню, який палав між ними, раптом спалахнули її щоки.