Минулої ночі Ханна не могла заснути й спостерігала, як місяць ковзає небом, неначе білосніжна повітряна кулька. Не вловлювала його рухів, але якщо відвертала погляд, а потім дивилася знову — помічала, що він пливе. Ще трохи, думала дівчинка, і він зачепиться за велику ялинку на задньому подвір’ї. Це тривало довго. Майже засинала, коли їй почувся глухий стукіт — якоїсь миті здалося, що місяць справді зачепився за дерево. Але коли вона визирнула у вікно, місяця не було видно: він майже цілком сховався за хмару. На годиннику, який світився в темряві, була друга по півночі.
Дівчинка лежала тихо, не ворушачи навіть пальцями ніг, і прислухалася. Звук був схожий на те, як зачиняються вхідні двері. Вони були важкі — щоб замкнути на засув, потрібно було натиснути стегном. «Грабіжники!» — подумала вона. Крізь вікно побачила самотню постать, яка перетинала галявину. Не грабіжник — просто тонкий силует серед темної ночі. Він поступово віддалявся. Лідія? Перед очима промайнула картинка життя без сестри. У Ханни будуть краще місце за столом, з якого можна дивитися на кущі бузку в дворі, й велика спальня внизу, там, де й у всіх. За обідом вона перша братиме картоплю. Їй призначатимуться батькові жарти, братові таємниці, найкращі мамині посмішки.
Постать рухалася в бік вулиці, а там зникла, й дівчинка замислилася: чи взагалі щось бачила?
Тепер вона дивиться на мішанину з літер у книзі. Учора вночі то була Лідія, тепер немає жодного сумніву. Чи потрібно розказати про це батькам? Мама засмутиться, що Ханна дозволила її улюблениці Лідії просто піти. А Нат? Вона згадала, що Нат цілий вечір супився, кусав губи, аж виступила кров, та він і не помітив. Брат гніватиметься теж. Він скаже: «Чому ти не вибігла й не зупинила її?». «Але ж я не знала, куди вона йде, — шепоче Ханна у темряві. — Я не знала, що вона взагалі збирається кудись піти».
У середу вранці Джеймс знову телефонує в поліцію. Чи з’явились якісь зачіпки?
Там перевіряють усі можливі версії.
Може офіцер сказати їм що-небудь, хоча б що-небудь?
Вони досі сподіваються, що Лідія сама повернеться додому, роблять усе можливе і, звісно, триматимуть родину в курсі.
Джеймс киває, ніби офіцер Фіске його бачить. Потім кладе слухавку й знову сідає до столу, не дивлячись ні на Мерилін, ні на Ната з Ханною. Не потрібно нічого пояснювати: з виразу обличчя зрозуміло, що новин немає.
Напевне, єдиний правильний варіант — чекати. Діти не йдуть до школи, залишаються вдома. Телевізор, журнали, радіо — усе втрачає сенс перед цим страхом. Надворі сонячно, повітря свіже й прохолодне, але ніхто не збирається виходити на ґанок або на подвір’я. Навіть прибирання здається неможливим. Пилосос може всмоктати якусь підказку. Якщо підняти з підлоги книгу й покласти назад на полицю — можна знищити певний натяк. Тож родина чекає. Усі збираються біля столу й бояться глянути у вічі одне одному. Розглядають дерев’яні волокна стільниці, неначе це гігантський відбиток пальця або карта, на якій є те, що вони шукають.
Так триває до обіду середи, коли перехожий помічає на завмерлому в безвітрі озері покинутий човен.
Багато років тому це озеро було резервуаром води для Мідлвуду, а потім збудували вежу водогону. Береги водойми заросли травою, і вона перетворилася на місце для купання. Діти пірнають з дерев’яного пірсу, а для днів народження та пікніків господарі парку тримають там кілька човнів. Ніхто про це особливо не замислюється: швартови зісковзнули, або то чийсь незлий жарт. З’ясовувати це нині не на часі. Занотовано для офіцера, занотовано для комісара парків. Майже до півночі середи лейтенант обмізковує незакінчені справи денної зміни, аж поки знаходить зв’язок і телефонує родині Лі, щоб запитати, чи каталася Лідія коли-небудь озером у човні.
— Звісно, ні, — відповідає Джеймс.
Лідія відмовилася, саме відмовилася вчитися плавати.
Джеймс у підлітковому віці був плавцем, навчив плавати Ната, коли тому виповнилося лише три роки. Вчити Лідію почав занадто пізно: їй було майже п’ять, коли батько вперше взяв доньку до басейну. Зайшов мало не по пояс, трохи почекав. Та Лідія навіть не наблизилася до води. Вона у своєму купальнику лежала на бортику й плакала, тож Джеймс зрештою теж виліз — до пояса мокрий — і пообіцяв, що не змусить її стрибати. Навіть зараз, коли озеро так близько, Лідія заходить у воду лише по кісточки, щоб помити ноги.