— Вибач, люба, час збіг.
Лідія не підняла голови, ніби слова не стануть правдою, поки вона не побачить обличчя цієї жінки. На середині аркуша лежала темна пляма, й вона не одразу зрозуміла, що це слід сльози, її сльози. Вони витерла аркуш долонею, потім провела по своїй щоці. Усі інші вже пішли.
— Усе нормально, — сказала жінка. — Потрібно лише чотирнадцять правильних відповідей.
Але Лідія знала: вона заповнила всього п’ять кружалець.
У сусідній кімнаті, де чоловік згодовував різальній машині аркуші з відповідями, вона заходилася колоти палець кінчиком олівця.
— Вісімнадцять правильних відповідей, — сказав той чоловік дівчині перед нею. — Несіть це до стійки, вони сфотографують вас і надрукують ваш дозвіл. Вітаю.
Дівчина підстрибнула з радощів, коли виходила за двері, й Лідії закортіло дати їй ляпаса. Зависла недовга мовчанка, поки чоловік переглядав роботу Лідії, й вона сконцентрувалася на його нечищених черевиках.
— Що ж, — сказав він. — Не переймайтеся. З першого разу багато хто не складає.
Він згорнув аркуш відповідями догори й вона знову побачила п’ять позначених кружалець, схожих на родимки, й решту аркуша — порожню й голу. Лідія не стала чекати на свій бал. Коли машина всотала аркуш із відповідями, вона пройшла просто повз чоловіка назад у кімнату очікування.
Біля стійки тепер вишикувалася довга черга по фотографії; чоловік із вусами рахував банкноти в гаманці, дівчина, яка пропустила свою чергу, крутила в руках флакончик із лаком для нігтів. Дівчина з кісками й хлопець уже пішли. На лаві чекав Джеймс.
— Ну, — сказав він і глянув на її порожні руки. — Де ж дозвіл?
— Я не склала, — відповіла вона.
Дві жінки, які сиділи на лаві біля батька, глянули на неї та швидко відвернулися. Батько кліпнув, раз, удруге, неначе недочув.
— Нічого страшного, сонечку, — сказав він. — Ти можеш спробувати ще раз на вихідних. — У тумані розчарування й приниження Лідія не пам’ятала, не думала про те, що може ще раз скласти тест. Уранці Нат поїде в Бостон. Усе, про що вона могла думати, було: «Я вічно буду тут. Я ніколи не зможу вирватися».
Джеймс обійняв дочку, але тягар його руки, мов свинцевий, давив на плечі, й Лідія скинула її.
— Ми можемо поїхати додому? — спитала вона.
— Щойно Лідія заходить, — навчала Мерилін, — ми всі разом вигукуємо: «Сюрприз!». Потім пообідаємо, потім подарунки.
Нат був нагорі у своїй кімнаті, збирав речі, тож наодинці з наймолодшою дитиною мати планувала все вголос, фактично звертаючись до себе самої.
Ханна, ощасливлена материною увагою, — байдуже, що за замовчуванням, — слухняно кивала. Подумки вона репетирувала: «Сюрприз! Сюрприз!» — і дивилась, як мама блакитним кремом виводить на торті ім’я Лідії. Цей шоколадний торт повинен мати вигляд водійських прав: білий матовий прямокутник з фотографією Лідії в кутику, там, де розташовується фото на справжньому документі. Це був особливий день народження, тож Мерилін сама його приготувала — щоправда, з готового набору, зате власноруч усе змішала: в одній руці працював міксер, другою притримувала змащену маслом алюмінієву миску, щоб та не вискочила з-під обертових лопатей. Дозволила Ханні дістати тюбик із глазур’ю, і ось тепер вичавила з нього літери «Л», «І», «Д» та потягнулася до магазинного пакета по інший.
Такий особливий торт, думала Ханна, має і смакувати незвичайно. Краще за просто ванільний чи шоколадний. З коробки всміхалася жінка, нижче — шматок торта й слова: «Ви готуєте з любов’ю». Любов, вирішила Ханна, буде солодкою, як запах маминих парфумів, і м’якою, неначе зефір. Вона обережно простягнула палець і зробила маленьку ямку на ідеально гладенькій поверхні торта.