— Ханно! — гримнула Мерилін і відштовхнула її руку.
Поки мама зарівнювала ямку лопаткою, Ханна лизнула глазур з пальця. Вона виявилася такою солодкою, що в неї виступили сльози, і коли Мерилін відвернулася, дівчинка витерла решту об спідній бік скатертини. Маленька риска між брів у мами свідчила, що вона досі засмучена, й Ханна хотіла прихилити голову до обтягнутого фартухом стегна Мерилін. Тоді мама зрозуміє, що вона не хотіла зіпсувати торт. Але коли дитина потягнулася до матері, Мерилін опустила тюбик з глазур’ю на середині літери й підняла голову, прислухаючись.
— Це не можуть бути вони.
Ханна відчула, як під ногами двигтить підлога — двері гаража зі стогоном відчинилися.
— Я покличу Ната.
Поки вони з Натом спустилися, Лідія та батько вже зайшли з гаража в коридор, і момент для вигуку: «Сюприз!» був втрачений. Натомість Мерилін узяла в долоні обличчя Лідії та міцно поцілувала її в щоку. Залишився червоний розмазаний слід від помади, схожий на рубець.
— Ви рано приїхали, — сказала мати. — З днем народження. І вітаю. — Вона простягнула долоню. — Ну? Давайте подивимося на нього.
— Я не склала, — промовила Лідія. Вона перевела погляд з Ната на маму, ніби пропонуючи їм засмутитися.
У Мерилін розширилися очі.
— Як це ти не склала? — у її голосі був такий щирий подив, ніби вона ніколи не чула подібних слів.
Лідія повторила голосніше:
— Я не склала.
Майже так, подумала Ханна, ніби вона гнівається на маму, гнівається на всіх. І річ тут не в самому лише тесті. У Лідії було нерухоме й спокійне обличчя, але Ханна помітила легке тремтіння в згорблених плечах, у щільно стиснутих щелепах. Ніби сестра могла розлетітися на шмаття. Ханна хотіла міцно обхопити її, втримати, зберегти цілою, але знала, що Лідія лише відштовхне простягнуті руки. Ніхто більше цього не помітив. Нат, Мерилін і Джеймс перезирнулися, не знаючи, що сказати.
— Що ж, — зрештою мовила Мерилін. — Ти просто повчиш правила дорожнього руху й знову спробуєш, коли будеш готова. Це не кінець світу. — Вона заклала Лідії за вухо непокірне пасмо. — Усе гаразд. Ти ж не шкільний тест завалила, правильно?
Будь-якого іншого дня Лідія скипіла б від таких слів. Сьогодні — після намиста, після хлопців перед авто, після тесту, після Луїзи — для злості вже не лишилося сили. Щось у неї всередині впало й зламалося.
— Звісно, мамо, — сказала вона. Глянула на матір, потім обвела поглядом усю родину й усміхнулася.
Ханна скулилася за спиною в Ната. Посмішка була занадто широка, занадто яскрава, весела, білозуба, занадто нещира. На обличчі сестри вона мала просто жахливий вигляд; через неї Лідія здавалася іншою людиною, незнайомкою. І знову ніхто нічого не помітив. Нат розправив плечі, Джеймс видихнув, Мерилін витерла вологі руки об фартух.
— Обід ще не зовсім готовий, — сказала вона. — Чому б тобі не піднятися нагору, не прийняти душ і не відпочити? Ми поїмо, щойно все буде готове.
— Клас, — сказала Лідія, і цього разу Ханна відвернулася та не повертала голови, поки не почула кроків сестри на сходах.
— Що сталося? — тихо спитала Мерилін у Джеймса. Той похитав головою. Ханна знала. Лідія не вчилася. Два тижні тому, коли Лідія ще була в школі, Ханна нишпорила по її кімнаті в пошуках скарбів. Підняла книжку Лідії з дна шафи й під нею знайшла підручник із правил дорожнього руху. «Коли Лідія почне вчити правила дорожнього руху, — подумала Ханна, — вона помітить, що книжки немає. Вона її шукатиме». Тому перевіряла кожні кілька днів, але підручник там і лежав. Учора на його місці опинилися пара бежевих туфель на платформі та найкращі Лідіїні брюки-кльош. А викрадена книжка досі лежала нагорі під подушкою в Ханни.
У своїй кімнаті Лідія смикала намисто, яке не хотіло зніматися. Розстібнула його та вкинула в коробку, наче то було щось бридке, заштовхнула глибоко під ліжко. Якщо тато спитає про нього, скаже, що береже для особливих подій. Скаже, що не хоче його загубити. «Не хвилюйся, надягну наступного разу, татку». У дзеркалі вона побачила, що довкола шиї з’явилася тонка червона лінія.
Коли Лідія за годину спустилася обідати, лінія вже зникла, але відчуття від неї залишилося. Вона вбралася, мов на вечірку: волосся випрямлене й блискуче, губи вкриті блиском кольору варення. Дивлячись на неї, Джеймс раптом згадав їхню першу зустріч із Мерилін.
— Хіба ти не прекрасна, — сказав він, і Лідія змусила себе посміхнутися.