Двері риплять, прочиняються, і Мерилін повільно підіймає голову, ніби Лідія могла дивовижно з’явитися на порозі. На секунду неймовірне збувається: маленький розмитий привид Лідії з темним волоссям, із великими очима. Завмирає, чіпляється за одвірок. «Будь ласка», — думає Мерилін. У цьому слові все, чого вона не може сформулювати навіть для себе. «Будь ласка, повернися, будь ласка, дай мені ще один шанс, будь ласка, залишся. Будь ласка».
Тоді вона кліпає, і постать увиразнюється: Ханна, бліда й тремтяча, обличчя блищить від сліз.
— Мамо, — шепоче вона.
Мерилін миттєво розкриває обійми, і Ханна падає в них.
На іншому кінці міста, у крамниці алкогольних напоїв, Нат ставить на прилавок пляшку віскі. Він куштував алкоголь один-єдиний раз у своєму житті: у Гарварді студент, у якого він жив, запропонував пива. Нат жадібно заковтнув чотири пляшки, у захваті швидше від самої ідеї, аніж від смаку — це нагадувало спінену сечу — й решту вечора кімната легенько оберталася. Тепер він хоче, щоб світ розкрутився, перехилився і впав.
Чоловік за прилавком уважно дивиться Нату в обличчя, далі косує на пляшку. Натові пальці сіпаються. У вісімнадцять років йому дозволено купити лише дві-три пляшки пива, отієї водянистої рідини, яку його однокласники заливають у себе на вечірках. Але 3,2 % — замало для того, що йому зараз потрібне. Продавець знову розглядає його, і Нат готується до слів: «Йди додому, синку, ти надто молодий для цієї штуки».
Натомість продавець вимовляє:
— Та дівчинка, що померла, твоя сестра?
Горло в Ната саднить, мов рана. Він киває, але не відвертає очей від полиці за прилавком, де акуратними червоно-білими стосиками лежать цигарки.
Тоді продавець дістає другу пляшку віскі й кладе її в пакет до першої. Він підштовхує його до Ната, разом із десятидоларовою купюрою, яку Нат поклав на прилавок.
— Щасти тобі, — каже він і відвертається.
Найтихіше з відомих Натові місць — на околиці міста, неподалік від кордону округу. Він припарковує авто біля узбіччя та дістає одну з пляшок. Ковток віскі, за ним другий обпікають нутро, він уявляє, як усередині в нього все червоніє і саднить. Давно перейшло за північ, і до того часу, коли закінчується перша пляшка, повз нього проїжджає лише одна машина — темно-зелений «Студебекер», за кермом якого була стара жінка. Віскі не працює так, як він сподівався. Нат думав, що це начисто зітре йому розум, як ганчірка витирає дошку, але натомість світ з кожним ковтком стає різкішим, і йому паморочиться в голові від деталей: бризки болота на дзеркалі з боку водія, остання цифра на спідометрі, що застигнув між 5 та 6, нитка, якою зшиті сидіння авто; вона вже почала обтіпуватися. Листок, що застряг між лобовим склом і склоочищувачем, тріпочеться на вітрі. Коли Нат починає другу пляшку, раптом перед очима виникає батькове обличчя, з яким той виходив за двері. Батько навіть не глянув на них, був сконцентрований на дуже-дуже далекому майбутньому або такому само глибокому минулому. Бачив щось таке, чого не могли побачити ні він, ні Ханна, те, до чого вони не могли доторкнутися, навіть якби захотіли. Повітря в машині стає важким, натоптує легені, як бавовна. Нат опускає вікно. Тоді — щойно в авто влітає прохолодне повітря — він перехиляється через край і вивергає обидві випиті пляшки на узбіччя.
Джеймс у своїй машині теж подумки знову переживає ту мить на сходах. Коли він виїхав з алеї, не думав, куди прямує, витискаючи педаль газу. Було байдуже, куди їхати, аби подалі, отак втискати її ногою в підлогу.
Виявилося, він подався не до Луїзи, а проминув місто, промчав повз студмістечко та виїхав на трасу, піднімаючи стрілку до шістдесяти, шістдесяти п’яти, сімдесяти. Лише коли над ним пролетів великий зелений знак «Толедо — 24 км», Джеймс зрозумів, як далеко заїхав.
«Як доречно, — думає він. — Толедо». Йому спадає на думку, що в житті є своя прекрасна симетрія. Десять років тому Мерилін покинула все та втекла сюди. Тепер його черга. Він глибоко вдихає і дужче тисне на педаль. Нарешті сказав те, що найбільше боявся говорити, те, що вона найбільше хотіла почути: «Уявімо, що ти ніколи мене не зустрічала. Що нічого цього не сталося». Він скасував величезну помилку в її житті.
Але — і Джеймс не може цього заперечувати, хоч як намагається, — Мерилін не здавалася вдячною. Вона здригнулася, ніби він плюнув їй в обличчя. Вона знову і знову кусала губи, мовби намагалася проковтнути щось жорстке, болюче. Автомобіль звертає на узбіччя, під колесами шипить гравій.