Вона перша пішла, нагадує собі Джеймс, знову вивертаючи авто на дорогу. Вона цього завжди хотіла. Попри це, тепер, згадуючи минуле, він знає: це неправда. Жовта лінія гойдається і звивається. Роки безсоромних поглядів Джеймсові в спину, ніби він тварина в зоопарку, голками вп’ялися в його хребет, роки знущань на вулицях — чинк, селюк, гуляй додому — в’їлись у вуха, слово «інакший» завжди було клеймом на його чолі, тавром проміж очей. Це слово визначало все його життя; на всьому залишило свої брудні відбитки. Але для Мерилін інакший означало зовсім не це.
Мерилін: молода й безстрашна в повній хлопців аудиторії. Виливає сечу з мензурок, затуляє вуха, наповнює голову мріями. Біла блузка в морі темно-синіх піджаків. Як вона хотіла іншого: для свого життя, для себе самої. Щоб хтось підняв світ, перевернув його й поставив на місце. Мерилін, що відкладає ці мрії заради їхньої дочки, і під її усмішкою ховається розчарування. Поглинута домашніми справами, вуличкою, що веде в глухий кут, і крихітним містечком при коледжі. Її руки м’які й натруджені, але бездіяльні. Складні механізми її розуму цокають дарма, думки б’ються об зачинені вікна, мов бджоли у пастці. А тепер вона сама в кімнаті дочки, оточена реліквіями її життя, мрій немає, у повітрі лише пил. Джеймс уже давно не думав про свою дружину, як про істоту, здатну чогось прагнути.
Пізніше — і решту свого життя — Джеймс намагатиметься дібрати слова й описати це відчуття, але так і не зможе навіть для себе з’ясувати, що воно насправді таке. Цієї миті він здатен думати лише про одне: як можна було так помилятися.
Нат не знає, скільки він пролежав, витягнувшись на передньому сидінні. Усе, що пам’ятає: хтось відчинив двері авто. Хтось назвав його на ім’я. За плече його взяла рука, тепла, дужа й лагідна, — й не відпустила.
У глибокій хмільній нестямі голос здавався схожим на батьків, хоча батько ніколи не вимовляв його ім’я так м’яко, ніколи не торкався з такою ніжністю. Тієї миті, коли він майже розплющив очі, це і був його батько. Навіть коли світ став чіткішим і йому відкрилося тьмяне сонячне світло, поліційне авто й офіцер Фіске, схилений над ним із відчинених дверцят, це все одно залишилося правдивим враженням.
Фіске виймає з його пальців порожню пляшку та допомагає підняти голову, але в серці Ната це його батько, і він говорить із такою добротою, що Нат починає плакати:
— Синку, час додому.
11
У квітні дім був останнім місцем, де Нат хотів бути. Увесь місяць — кілька тижнів до своїх відвідин студмістечка — він складав книжки й одяг, і купа дедалі більшала. Щовечора, перш ніж лягти спати, він діставав з-під подушки листа й перечитував його, смакував деталі: третьокурсник з Олбані Ендрю Біннер за спеціалізацією астрофізик покаже студмістечко, залучить до інтелектуальних і практичних дискусій у їдальні та надасть йому житло на довгі вихідні. «З п’ятниці до понеділка, — думав він, розглядаючи квитки на літак: 96 годин». По обіді на відзнаку дня народження Лідії дістав валізу; речі, які мав узяти із собою, уже розсортував і відклав те, що залишав удома.
Навіть крізь зачинені двері Лідія чула клацання, з яким валіза відчинилася, по тому стукіт накривки об підлогу.
Їхня родина ніколи не подорожувала. Одного разу, коли Ханна була ще геть мала, вони побували в Гетисбурзі та Філадельфії.
Батько наніс увесь маршрут на дорожній атлас, ланцюжок таких американізованих місць, що з них аж крапала ця «Американа»: вона була в назвах автозаправних станцій — «Веллі-Фордж Дизель», і в кафе, де вони зупинялися на ланч, «Креветки Ґеттістауна», «Свиняча вирізка Вільяма Пенна». У кожному ресторані офіціантки роздивлялися батька, потім матір, потім Ната й Ханну, і хоча Лідія була ще дитиною, уже знала: вони сюди ніколи не повернуться. Звідтоді батько щороку працював у літній школі, мабуть, як вона підозрювала, аби уникнути запитань про сімейний відпочинок.
У Натовій кімнаті зі стукотом закрилася шухляда. Лідія відкинулася на ліжко, вперлася підборами в плакат з Ейнштейном. У роті ще відчувався надміру солодкий смак глазурі; торт у животі жив окремим життям. Наприкінці літа, подумала вона, Нат спакує не одну валізу, а цілу піраміду з коробок, усі свої книжки та весь свій одяг, усе, що має. З кутка зникне телескоп, із шафи — стоси журналів з аеронавтики. Смуга пилу проляже кордоном по голих полицях, на яких раніше стояли книги. Кожна шухляда, яку вона відкриє, буде порожньою. Зникне навіть його постільна білизна.