— Тобі це не потрібно, — сказала Лідія, і м’якість її голосу здивувала Ханну, здивувала саму Лідію. — Послухай мене. Ти думаєш, що тобі це потрібне. Це не так. — Вона стиснула прикрасу в кулаку. — Пообіцяй мені, що більше ніколи цього не надягнеш. Ніколи.
Ханна із широко розплющеними очима похитала головою. Лідія доторкнулася до її горла, витерла пальцем маленьку крапельку крові, яка з’явилася там, де ланцюжок порізав шкіру.
— Ніколи не посміхайся, якщо тобі цього не хочеться, — сказала вона, і Ханна, наполовину засліплена тим, що опинилася в центрі уваги Лідії, ніби в світлі потужного прожектора, слухняно кивнула. — Пам’ятай це.
Ханна дотримала слова: пізніше того вечора, і в усі наступні роки, вона згадуватиме цю мить і щоразу торкатиметься до горла, де вже давно нема тієї червоної мітки. Лідія здавалася швидше стривоженою, ніж розлюченою, ланцюжок звисав з її пальців, як мертва змійка; її голос звучав майже сумно, ніби це вона, а не Ханна зробила щось не те. Після цього випадку Ханна більше ніколи не брала того, що їй не належало. Але ця мить і остання розмова із сестрою довго залишалися загадкою для неї.
Того вечора Лідія заховалася у своїй кімнаті й дістала клаптик аркуша з нотатника, де Нат нашкрябав номер студента, у якого житиме. Після вечері — коли батько повернувся до свого кабінету, а мати влаштувалась у вітальні — дівчина розгорнула цидулку й підняла слухавку телефона на сходовому майданчику. Прослухала шість гудків, поки хтось озвався на тлі хрипких звуків вечірки, що вочевидь саме була в розпалі.
— Кого? — двічі перепитав голос на тому кінці, й Лідія нарешті здалася, перестала шепотіти й вигукнула:
— Натана Лі. Студента-відвідувача. Натана Лі.
Збігали хвилини, збільшувався рахунок за міжміський зв’язок — щоправда, коли рахунок прийде, Джеймс виявиться надто спустошеним, щоб відстежити цей дзвінок. На першому поверсі Мерилін клацала по колу телевізійні канали: «Рода».[36] «Чоловік на шість мільйонів доларів».[37] «Квінсі».[38] Знову «Рода». Нарешті Нат узяв слухавку.
— Нате, — сказала Лідія. — Це я.
На її подив, коли почувся голос брата, на очі навернулися сльози, хоча той голос був глибший і більш хрипкий, ніж зазвичай, мовби Нат застудився. Насправді він уже випив три чверті першої у своєму житті пляшки пива, й кімната починала тепло світитися. А тепер голос його сестри — який велика відстань зробила пласким — немовби розрізав це світіння тупим ножем.
— Що таке?
— Ти не подзвонив.
— Що?
— Ти обіцяв зателефонувати. — Лідія витерла очі ребром долоні.
— То це тому ти дзвониш?
— Ні, слухай, Нате. Мені треба дещо тобі розповісти. — Лідія трохи помовчала, намагаючись придумати, як усе пояснити. Там, десь позаду в Ната, вибухнув чужий регіт, ніби хвиля розбилася об скелю.
Нат зітхнув.
— Що сталося? Мама дістає тебе уроками? — Він приклав до губ пляшку й зрозумів, що пиво стало теплим, відчув на язиці гірку рідину. — Стривай, дай вгадати. Мама купила тобі особливий подарунок, але це була всього-на-всього книга. Тато купив тобі нову сукню — ні, діамантове намисто — і очікував, що ти будеш його носити. Учора за вечерею ти мала говорити, говорити й говорити, бо вся їхня увага була зосереджена на тобі. Уже тепліше?
Лідія приголомшено замовкла. Усе їхнє життя Нат краще за всіх розумів лексикон їхньої родини, те, що вони ніколи не могли до кінця пояснити стороннім: книга або сукня були чимось більшим, ніж річ, яку можна прочитати або надягти, увага йде пліч-о-пліч з очікуваннями, які падають мов сніг, лягають на плечі й тиснуть своєю вагою.
Нат усе говорив правильно, але оцим своїм новим, роздратованим голосом, і тому воно звучало тривіально й безглуздо. Так, як це міг почути будь-хто інший. Її брат уже став чужинцем.
— Мушу вже йти, — сказав він.
— Чекай. Чекай, Нате. Послухай.
— Господи, я не маю на це часу.
Йому стало страшенно гірко, й він додав:
— Чому б тобі не поговорити про свої проблеми з Джеком?
Нат тоді не знав, як ці слова переслідуватимуть його. Коли він щосили жбурнув слухавку, провина й докір маленькими колючими бульбашками піднялися йому з грудей. Але на такій відстані, у теплі й галасі вечірки, які обступали зусібіч, картина його світу змінилася. Усе, що набувало таких загрозливих розмірів зблизька, — школа, батьки, життя їхньої родини — зменшувалося майже до непомітної цятки, варто лишень зробити крок убік. Можна перестати відповідати на їхні дзвінки, можна рвати їхні листи, вдавати, ніби їх ніколи не існувало. Усе спочатку, як у нового Ната, у новому житті. «Просто питання географії, — подумав він з упевненістю людини, яка ще ніколи не намагалася звільнитися від рідних. — Невдовзі Лідія теж поїде вчитися. Рано чи пізно вона так само вирветься на волю». Нат проковтнув рештки свого пива й пішов по нову пляшку.