Джек здавався переляканим.
— Що ти робиш?
— Усе гаразд. Не хвилюйся. Я ні за чим не жалкуватиму. — Він був так близько, що Лідія відчувала солодкувато-солоний запах його шкіри. — Знаєш, ти не такий, як про тебе думають люди, — сказала вона й доторкнулася рукою до його стегна. — Усі думають, що тобі взагалі на все начхати з усіма тими дівчатами. Але це неправда. Ти ж зовсім не такий, правда? — Її очі зустрілися з його очима, блакитні з блакитними. — Я знаю тебе.
І поки Джек дивився на неї, Лідія глибоко вдихнула, наче збиралася пірнути, й поцілувала його.
Вона раніше ні з ким не цілувалась, і то був, хоча дівчина цього й не знала, солодкий безневинний поцілунок малої дівчинки.
Її губи зустріли теплі, сухі й нерухомі губи Джека. Якщо не зважати на запах диму, від нього пахло так, мовби він щойно вийшов із лісу, — листям і травою. Цей запах викликав такі самі відчуття, як дотик до оксамиту, коли хочеться погладити його, доторкнутися до нього щокою. Тієї миті думки Лідії побігли швидко-швидко, як це буває в титрах фільму. Дівчина уявила, як вони перебираються на заднє сидіння, як припадають одне до одного, й рухи здаються надто повільними для їхніх бажань. Він розв’язує вузол у неї за спиною, скидає одяг, його тіло нависає над нею. Усе те, чого вона ніколи не знала й насправді ледь могла уявити. Коли Нат повернеться додому, подумала Лідія, вона вже буде зовсім інша. Того вечора, коли брат розповість їй про все нове, що побачив у Гарварді, про те казкове життя, яке майже почалося для нього, — Лідія теж розповість йому деякі новини.
Та Джек дуже м’яко відсторонився.
— Ти солодка на смак, — сказав він.
Він подивився на неї, але — навіть Лідія інтуїтивно це вгадала — не як на коханку: ніжно, так, як дорослі дивляться на дітей, коли ті впадуть і заб’ються. Усередині в неї все стиснулося. Вона втупилася собі в коліна, щоб волосся закривало розпашіле обличчя, й відчувала в роті щось гірке.
— Не кажи мені, що раптом став цнотливим, — в’їдливо промовила вона. — Чи я не надто гарна для тебе?
— Лідіє, — видихнув Джек, і голос був м’яким, але вже не оксамитовим, а ніби фланелевим. — Річ не в тобі.
— А в чому?
Пауза надто затягнулася; дівчина вже думала, що Джек забув про запитання. Коли нарешті заговорив, то відвернувся до вікна, мовби те, про що насправді йшлося, було десь там, за кленами, за озером, і за всім, що виднілося внизу.
— Річ у Наті.
— Нат? — Лідія закотила очі. — Не бійся Ната. Нат не має значення.
— Має, — Джек і далі дивився у вікно. — Він має значення для мене.
Лідії знадобилося трохи часу, щоб збагнути почуте, й вона втупилася в Джека, ніби в нього змінилися риси обличчя або колір волосся. Джек потер основу свого безіменного пальця, й вона зрозуміла те, що він сказав, і те, що це вже дуже, дуже давно правда.
— Але... — Лідія затнулася. — Нат? Ти завжди... Тобто, всі ж знають... — Вона мимохіть глянула на заднє сидіння, на зім’ятий вовняний плед. Джек криво посміхнувся. — Як так могло вийти? Усі думають, що ти з усіма цими дівчатами... Але ти не такий.
Він скоса глянув на дівчину. У відчинене вікно залетів вітер і розкошлав його кучерики кольору піску.
— Ніхто ніколи не запідозрить.
У Лідії в пам’яті зринули уривки розмов, тепер уже зовсім по-іншому: «Де твій брат?». «Що скаже Нат?». «Ти збираєшся сказати своєму брату, що ми тусили, і я не такий уже й поганий?». Що вона відповіла? «Він мені ніколи не повірить».
До неї вищирялася напівпорожня пачка презервативів, і дівчина стиснула її в кулаку. «Я знаю тебе», — знову почула власний голос і зіщулилась. «Як я могла бути такою дурепою, — подумала вона. — Як могла так неправильно його зрозуміти. Як могла все так неправильно зрозуміти».
— Мені треба йти. — Лідія схопила з підлоги авто свій наплічник.
— Вибач.
— Вибачити? За що? Тут нема за що вибачатися. — Лідія закинула наплічник на плече. — Насправді, мені тебе шкода. Ти закоханий у людину, яка тебе ненавидить.
Вона кинула погляд на Джека: він різко скривився, ніби йому межи очі бризнули водою. По тому вираз його обличчя зробився настороженим, змученим і закритим, таким, як у всіх інших, таким, як у день їхнього знайомства. Він усміхнувся, але це більше скидалося на гримасу.
— Я, принаймні, не дозволяю іншим говорити мені, чого я хочу, — промовив Джек, і дівчина здригнулася від презирства в його голосі. Вона багато місяців подібного не чула. — Я, принаймні, знаю, хто я. Чого я хочу. — Його очі перетворилися на щілинки. — А як щодо вас, міс Лі? Чого хочете ви?