«Звісно, я знаю, чого хочу», — подумала вона, та коли розтулила рота, виявилося, що слів нема. Вони відскакували, мов скляні кульки — лікар, популярна, щаслива — і розліталися навколо, а всередині стояла тиша.
Джек пирхнув.
— Я, принаймні, не дозволяю іншим людям говорити мені, що робити увесь мій час. Я, принаймні, не боюся.
Лідія болісно ковтнула. Здавалося, що в нього під очима здерли шкіру.
Вона хотіла вдарити Джека, але цього виявилося б недостатньо.
А тоді вона зрозуміла, чим вразить його найболючіше.
— Закладаюся, Нату буде дуже цікаво почути про все це, — мовила вона. — Закладаюся, усім у школі буде цікаво. Як гадаєш?
Джек у неї на очах здувся, мов проколена повітряна кулька.
— Слухай... Лідіє... — почав був він, але дівчина вже штовхнула дверцята авто й грюкнула ними за собою.
Наплічник на кожному кроці бив по спині, та вона все одно бігла до самої своєї вулиці, не зупинившись навіть тоді, коли закололо в боці. Оберталася на звук кожного авто, сподіваючись побачити Джека, але «Фольксвагена» ніде не було видно. Лідія думала про те, чи він і досі припаркований на Пойнті, чи досі в нього такий зацькований погляд.
Коли промчала повз озеро й дісталася своєї вулиці, нарешті вповільнила ходу, щоб відсапатися. Усе здавалося незнайомим, на диво різким, усі кольори стали надто яскравими, ніби їх налаштували, як у телевізорі. До зелені газонів додалося синяви, білі фіранки місіс Аллен просто сліпили очі, а шкіра на її власних руках ніби пожовтіла. Усе здавалося трохи іншим, і Лідія примружилася, намагаючись повернути звичне бачення світу. Коли підійшла до свого будинку, не відразу зрозуміла, що жінка, яка замітає на ґанку, — її мати.
Мерилін помітила доньку й простягнула руки, щоб її обійняти. Лише тоді Лідія помітила, що досі стискає в кулаку пачку презервативів, і запхала її в наплічник, за підкладку.
— Ти якась гаряча, — сказала Мерилін і знов узялася за віника. — Я майже скінчила. Потім можемо почати повторювати матеріал до твоїх іспитів.
Віник розплющив крихітні зелені бруньки, що впали з дерев.
На мить Лідія втратила голос, а коли він нарешті з’явився, то прозвучав так різко, що ні вона, ні мати не впізнали його.
— Я ж казала тобі, — відрубала дівчина. — Мені не потрібна твоя допомога.
Назавтра Мерилін забуде цю мить: вигук доньки, її ламкий, тремтячий голос. Це назавжди зникне з її спогадів про Лідію, так, як завжди згладжуються та спрощуються спогади про втрачених коханих людей, і всі неприємні моменти облазять, мов риб’яча луска. Але зараз, вражена незвичайним тоном дочки, вона списує те на втому, адже стоїть уже надвечір’я.
— У тебе не так багато часу, — гукнула вона вслід Лідії, коли та вже відчинила вхідні двері. — Уже травень.
Пізніше, коли вони озиратимуться на цей останній вечір, то майже нічого не зможуть пригадати. Страшна туга обріже так багато спогадів.
Нат протягом усієї вечері випромінював захоплення й багато говорив, але ніхто — разом із ним самим —не пригадає його незвичної балакучості, не пригадає жодного слова з його розповідей. Вони забудуть, як того раннього вечора сонячне світло розливалося скатертиною, мов розтоплене масло, як Мерилін сказала: «Бузок уже розквітає». Вони не згадають, як Джеймс посміхнувся від згадки про «Чарльз Кітчен», думаючи про те, як вони колись обідали там із Мерилін, або як Ханна запитала: «У Бостоні зірки такі самі, як і тут?», і Нат відповів: «Звісно, такі самі». На ранок усе це зникне. Натомість вони ще багато років розбиратимуть цей вечір на частинки. Невже випустили з поля зору те, що мали побачити? Яка забута дрібниця могла б усе змінити? Вони розкладуть його на дріб’язки, намагаючись збагнути, як таке могло статись, але ніколи про це не дізнаються.
Щодо Лідії, то вона весь вечір ставила собі одне й те саме запитання. Не помітила ані батькової ностальгії, ані того, як світилося братове обличчя. І під час вечері, й після неї, по тому, як побажала всім доброї ночі, у голові в неї крутилося те єдине запитання. Як же вийшло, що все настільки неправильно? На самоті, при світлі лампи, під наспівування програвача вона поринула в спогади про Джекове обличчя, у виразі якого поєдналися зухвалість, ніжність і переляк. Про Джека. Про те, як вона завалила тест із фізики, про біологію, про стрічки, книжки та справжній стетоскоп. Коли, через що все пішло не так?