— Я думала, ти пішов, — нарешті вимовляє вона.
Коли голос Джеймса пробивається крізь колючу грудку в горлі, він тоншає, виходить мовби з подряпаної платівки.
— Я думав, ти пішла.
І на ту мить це все, що їм потрібно сказати. Інше вони більше не обговорюватимуть: Джеймс ніколи не озветься до Луїзи й соромитиметься цього все своє життя. Пізніше вони повільно складуть докупи все, чого ніколи одне одному не казали. Він покаже звіт про розтин; вона покладе йому до рук материну кулінарну книгу. Джеймс ще довго не зможе розмовляти із сином без жорсткості в голосі; мине багато часу, поки Нат перестане смикатися від батькового звертання. Решту цього літа й ще багато років по тому, вони намагатимуться намацувати правильні слова: для Ната, для Ханни, одне для одного. Їм так багато потрібно сказати.
У цій короткій тиші щось торкається Джеймсової руки, так легенько, що він майже цього не відчуває. «Метелик, — думає він. — Рукав його сорочки». Але коли він опускає очі, то бачить, що це ледь зігнуті пальці Мерилін доторкнулися до його пальців. Він майже забув, як це — торкатися до неї. Бути пробаченим хоча б настільки. Він нахиляє голову та кладе її на руку дружині, переповнений відчуттям вдячності за те, що в нього є ще один день.
У ліжку вони торкаються одне одного ніжно, мовби вперше разом: його рука обережно ковзає по її спині, її пальці обережні й неквапливі, коли вона розстібає ґудзики на його сорочці. Їхні тіла постарішали; він відчуває, як провисають його плечі, помічає сріблясті шрамики, що залишилися після пологів ледь нижче її талії. У темряві вони обережні одне з одним, ніби відчувають, наскільки обоє крихкі, немов бояться зламатися.
Уночі Мерилін прокидається і відчуває поряд чоловікове тепло, його приємний запах, наче від скибочки підсмаженого хліба: м’який, природний, гіркувато-солодкий. Як чудово було б залишатися біля нього; згорнутися, відчувати, як підіймаються й опускаються його груди так близько, ніби то її власне дихання. Однак зараз вона повинна зробити дещо інше.
Біля дверей Лідіїної кімнати Мерилін зупиняється. Рука завмерла на ручці дверей, голова прихилена до одвірка. Пригадує той останній спільний вечір: у склянці води, яку тримала Лідія, грали відблиски світла. Мати через стіл глянула на дочку й усміхнулася. Малювала собі майбутнє Лідії, була сповнена впевненості — й ніколи навіть на мить не могла припустити, що цього може не статися. Що вона здатна в чомусь помилятися.
Той вечір, та впевненість тепер здаються давніми, ніби щось із відстані років здрібніле й незначне. Таке, що вона знала до того, як народила дітей, і раніше, до одруження, коли ще сама була дитиною. Вона розуміє. Нема іншого шляху, крім того, яким ідеш уперед. Проте якась її частина прагне на секунду повернутися назад — не для того, щоб щось змінити, навіть не для того, щоб поговорити з Лідією, не для того, щоб взагалі щось їй сказати. Просто відчинити двері й побачити, як її дочка спить там. Хоча б іще один-єдиний раз. І знати, що все гаразд.
І коли вона відчиняє нарешті ці двері, то бачить. Її дочка там, на ліжку, одне довге пасмо розсипалося подушкою. Якщо придивитися, можна побачити, як від її подиху підіймається й опускається квітчаста ковдра. Мерилін знає, що їй подаровано це видіння, й намагається не кліпати, щоб увібрати в себе цю мить, останню прекрасну картину спокійного сну її дочки.
Одного дня, коли вона буде готова, то зніме штори, забере із шафи одяг, складе в купу книжки, розкидані по підлозі, спакує та прибере все з тієї кімнати. Випере постіль, відчинить шухляди столу, спорожнить кишені джинсів Лідії. Коли це робитиме, то знайде лише фрагменти життя своєї дочки: монети, не відправлені листівки, вирвані із журналів сторінки. Вона зупиниться, коли дістане м’ятну жуйку, досі загорнуту в целофан, і думатиме, чи було це важливим, чи значило щось для Лідії, чи забулось, як дрібниця. Мати знає, що не знайде відповідей. Зараз вона дивиться на дівчинку в ліжку, й очі в неї повні сліз. Досить.
Коли Ханна зі сходом сонця спускається на перший поверх, вона ретельно перевіряє: два авто на під’їзній алеї. Два брелки з ключами на столику в коридорі. П’ять пар взуття — одна Лідіїна — біля дверей. Хоча останнє й викликає гострий біль між ключицями, решта підрахунків заспокоює. Тепер, коли дівчинка дивиться у вікно, що виходить на вулицю, їй видно, як відчиняються двері у Вольфів і з’являються Джек та його пес. Нічого не буде, як раніше; вона це знає. Але те, що Джек із собакою прямують до озера, теж заспокоює. Неначе все у всесвіті поволі повертається до норми.