- Що трапилося? - якомога суворіше запитав він.
- Оцей ось посланець, повелителю, - відповів синій джин Іллюан, - твердить, що має для тебе звістку, з якою не можна чекати до ранку.
Посланець, що його Іллюан, тримаючи за комір, підняв угору, був маленьким притьмиком, істотою, дещо схожою на крілика, ось тільки замість шкурки притьмик мав яскраве строкате оперення. Притьмики належать до найпруд- коногіших бігунів у цілій Фантазії і можуть долати несамовиті відстані з такою неймовірною швидкістю, що на бігу їх майже неможливо побачити; усе, що видно сторонньому оку, - це хмарка здійнятої куряви. Саме через ці його властивості Бастіян і призначив притьмика посланцем до Міся- цівни. Подолавши шлях до Вежі Зі Слонової Кості і назад, притьмик трохи захекався і оце, власне, відсапувався, коли джин прийшов із ним до Бастіяна.
- Даруй мені, повелителю, - проговорив, насилу переводячи дух, притьмик і кілька разів низько вклонився Рятівникові Фантазії. - Даруй, що я наважився потривожити твій спокій, але ти був би вкрай невдоволений мною, якби я цього не зробив. Дитинної Царівни немає у Вежі Зі Слонової Кості, її там немає з незапам’ятних часів, і ніхто не знає, де вона перебуває.
Раптом Бастіяна охопило відчуття спустошеності, а в серці заворушився якийсь холодок.
- Мабуть, ти помиляєшся. Такого просто бути не може.
- Інші посланці підтвердять, коли доберуться сюди, повелителю.
Бастіян якусь мить помовчав, а тоді глухо сказав:
- Дякую, добре.
Він повернувся і пішов до свого шатра. Там хлопець упав на ложе і закрив обличчя руками. Це ж просто неможливо, щоби Місяцівна не знала, що він іде до неї, та як багато днів він уже в дорозі. Невже вона не хоче побачити його знову? Може, з нею щось трапилося? Ні, цього просто не може бути. З нею, з Дитинною Царівною, у її ж таки власному царстві не могло статися нічого поганого.
Проте її нема, а це означає, що йому не доведеться віддавати їй Аурин. З іншого боку, думаючи про те, що не побачить її, він відчував гірке розчарування. Хай би там що, але така поведінка Місяцівни була незбагненною, ба більше - образливою!
І тут йому пригадалися слова, не раз чуті від Атрею і Фухура: той, кому судилося бачити Дитинну Царівну, бачить її тільки єдиний раз за все життя.
Його охопив сум - і раптом він відчув тугу за Атрею і Фухуром. Йому захотілося комусь виговоритися, порозмовляти з друзями.
Тут йому спало на думку, що можна би одягнути пояс Геммаль - і так піти до них, прокрастися невидимкою. Таким чином побув би коло них, насолоджуючись їхньою цілющою присутністю, і водночас не мусив би звертатися до них першим.
Він поквапливо відкрив коштовну скриньку, видо був пояс Геммаль і опоясався ним. І знову, як і першого разу, його охопило неприємне відчуття: йому вже не було видно себе. Він трохи зачекав, щоби звикнутися, а тоді вийшов і заходився блукати табором у пошуках Атрею з Фухуром.
Скрізь чулося збуджене перешіптування і перемовляння, якісь постаті тінями шастали від намету до намету, то тут, то там по декілька посланців збиралися в купки і щось тихенько обговорювали. Тим часом повернулися й інші посланці, і звістка про те, що Місяцівни у Вежі немає, облетіла табір Бастіянових супутників зі швидкістю лісової пожежі.
Бастіян сновигав поміж наметами, та все ніяк не знаходив тих двох, кого шукав.
Атрею і Фухур знайшли собі пристановище на самому краю табору, під розквітлим розмариновим деревом. Атрею сидів, підібгавши ноги і схрестивпіи руки на грудях, він дивився у бік Вежі Зі Слонової Кості, й обличчя його застигло. ІЦастедракон лежав поряд, поклавши свою велику голову на землю біля його ніг.
- Остання моя надія була на те, що вона зробить для нього виняток, аби забрати Знак, - сказав Атрею, - але тепер і цієї надії не стало.
- Мабуть, вона таки знає, що робить, - відказав Фухур. Саме в цю мить Бастіян знайшов їх і - невидимий - наблизився.
- Але чи справді знає? - промурмотів Атрею. - Йому не можна далі володіти Аурином.
- І що ж ти збираєшся зробити? - запитав Фухур, - Добровільно він його не віддасть.
- Тоді доведеться відібрати, - відказав Атрею.
Почувши це, Бастіян відчув, як земля втікає йому з-під
ніг.
- Як ти це собі уявляєш? - долинув до нього Фухурів голос. - Хоча, якби тобі вдалося його запопасти, він уже не зміг би примусити віддати його.