- Він узагалі не чинив опору, - пробурчав Гікріон, киваючи на Атрею, що непорушно стояв з опущеною головою. Бастіян відвернувся і сів на камінь.
Коли п’ятеро панцерних напіввелетнів привели Фухура, навколо Бастіянового розкішного шатра вже зібралася чимала юрба. Почувши наближення важких, металевих, розмірених кроків, глядачі розступилися, звільняючи прохід. Фухур був не зв’язаний, панцерні напіввелетні навіть не торкалися до нього, вони просто йшли справа і зліва від щастедракона. Щоправда, йшли з оголеними мечами.
- Він узагалі не пручався і ніяк не захищався, повелителю нашої повелительки, - проказав один із напіввелетнів своїм металевим голосом, звертаючись до Бастіяна, коли вони зупинилися перед ним.
Фухур ліг на землю перед Атрею і заплющив очі.
Запала довга тяжка мовчанка. Останні спізнюхи добігали з табору і витягували шиї, силкуючись побачити, що ж там таке діється. І тільки Ксаїда так і не з’явилася. Перешіптування і приглушене перемовляння поволі затихло. Погляди присутніх перескакували з Атрею на Бастіяна і назад. У сірому світлі світанку їхні непорушні постаті здавалися навіки застиглим малюнком, геть позбавленим барв.
Нарешті Бастіян підвівся.
- Атрею, - промовив він, - ти хотів украсти в мене Знак Дитинної Царівни, щоби привласнити його собі. А ти, Фу- хуре, знав про це і замишляв проти мене разом із ним. Таким своїм вчинком ви не просто зруйнували дружбу, яка існувала колись між нами. Ви винні ще й у найтяжчому злочині проти волі Місяцівни, яка дала мені Клейнод. Чи зізнаєтеся ви у цій провині?
Атрею кинув довгий погляд на Бастіяна, і тоді лише кивнув.
Бастіянові аж мову відняло, він двічі збивався зі слова, перш ніж зміг договорити фразу до кінця.
- Я все ще пам’ятаю, Атрею, що саме ти привів мене до Дитинної Царівни. І я пам’ятаю Фухурів спів у Амарґанті. Тому я, попри все, дарую вам життя. Дарую життя злодієві та поплічникові злодія. Відтак робіть зі своїми життями все, що захочете. Але забирайтеся геть від мене, так далеко, як тільки зможете, і ніколи, ніколи більше не наважуйтеся знову потрапити мені на очі. Я проганяю вас назавжди. Я ніколи вас не знав!
Він зробив Гікріонові знак головою, щоби той зняв кайдани з Атрею, а тоді відвернувся і знову сів.
Атрею довго стояв непорушно, а тоді кинув погляд на Бастіяна. Здавалося, він хотів щось сказати, та враз передумав. Схилився до Фухура і щось прошепотів йому на вухо. Щастедракон розплющив очі й підвівся.
Атрею заскочив йому на спину, і Фухур піднявся в повітря. Щастедракон полетів у височінь, просто у просвітліле ранкове небо (вже майже зовсім розвиднілося), і хоча його рухи і далі були важкі та натужні, вже за кілька секунд щастедракон зник удалині.
Бастіян встав, пішов до свого намету і там упав на ложе.
- Ось тепер ти досягнув справжньої величі, - тихенько проказав ніжний, улесливий голос. Тепер тобі вже нічого не треба, і ніщо не може тебе вразити.
Бастіян сів. То була Ксаїда. Вона сиділа, схрестивши ноги, в найтемнішому кутку шатра.
- Ти? - запитав Бастіян. - Як ти сюди ввійшла?
Ксаїда всміхнулася.
- Для мене, мій повелителю і учителю, не існує варти, яка могла би мене затримати. Це може зробити лише твій наказ. Ти мене виганяєш?
Бастіян знову ліг і заплющив очі. За якусь мить пробурмотів:
- Мені байдуже. Можеш залишатися. А можеш іти!
Вона довго розглядала його з-під напівопущепих повік.
А тоді поцікавилася:
- Про що ти думаєш, мій повелителю і учителю?
Бастіян відвернувся і не відповідав.
Ксаїда чудово розуміла, що зараз їй у жодному разі не можна залишати його на самого себе. Ще трохи - і він вислизне, вирветься з-під її впливу. Треба розрадити і підбадьорити його, але, звичайно, в особливий спосіб. Вона має змусити його залишатися на шляху, котрий вона визначила для нього - і для себе. Та тепер уже не обійтися чарівним подарунком чи якоюсь простенькою, невибагливою штучкою. Треба вдатися до засобів значно сильніших. Або й до найсильнішого з тих, над якими вона була владна, - до Бас- тіянових потаємних бажань.
Вона сіла поряд із ним і зашепотіла:
- І коли ж, о мій повелителю і учителю, ти збираєшся вирушати до Вежі Зі Слонової Кості?
- Не знаю, - сказав Бастіян, обкладений подушками, - чого мені там шукати, раз у Вежі немає Місяцівни? Я взагалі не знаю, що робити.
- Ти міг би ввійти у Вежу і там почекати на Дитинну Царівну.
Бастіян подивився на Ксаїду.
- Думаєш, вона повернеться?
Йому довелося вдруге, вже наполегливіше, повторити це запитання, перш ніж Ксаїда, зволікаючи, відповіла: