- Ні, не думаю. Мені здається, вона назавжди покинула Фантазію, і тепер ти - її наступник і правитель, о мій повелителю і учителю.
Бастіян поволі підвівся. Він заворожено дивився в двобарвні Ксаїдині очі, і минуло ще чимало часу, перш ніж він до кінця усвідомив, що вона сказала.
- Я? - видушив він зі себе. Його щоки взялися червоними плямами.
- Тебе аж так лякає ця думка? - прошепотіла Ксаїда. - Вона ж дала Знак свого всевладдя саме тобі. Вона залишила тобі всі свої володіння. Відтепер ти будеш Дитинним Царевичем, о мій повелителю і учителю. І ти маєш на це цілковите право. Ти не тільки врятував Фантазію, прийшовши сюди, а просто-таки заново її створив! Усі ми - і я в тому числі - витвори твого фантазування! Ти - Великий Всевід, то чому ж ти так боїшся перебрати на себе всю повноту влади, яка, так чи інакше, належить тільки тобі?
І Ксаїда почала розповідати йому про нову, цілком нову Фантазію - світ, де геть усе, аж до найменших дрібниць, буде влаштовано за Бастіяновим велінням, де він, коли тільки захоче, зможе створити і знищити все, що заманеться, де вже не буде обмежень і умов, де кожне створіння - добре чи лихе, гарне чи огидне, дурне чи мудре - завдячуватиме своїм існуванням йому і тільки йому, а він велично і таємничо вознесеться над усім сущим, керуючи долями у вічній грі.
І поки вона про це все говорила, Бастіянові очі дедалі більше блищали від гарячкового збудження.
- Лише тоді, - сказала вона наостанок, - ти станеш воістину вільним, вільним від усього, що тебе обмежує, вільним чинити все, що тільки забажаєш. До того ж, хіба ти не хотів знайти своє Істинне Прагнення? Оце воно і є!
Ще того самого ранку табір знявся з місця, і багатотисячна колона, на чолі з Бастіяном і Ксаїдою, які сиділи у кораловому паланкіні, вирушила до Вежі Зі Слонової Кості.
Довга, майже нескінченна процесія просувалася звивистими стежками до осердя квіткового Лабіринту. І коли голова колони над вечір уже досягла Вежі Зі Слонової Кості, її хвіст ще тільки вступав на зовнішній пруг квітника.
Прийом, влаштований Бастіянові, був таким урочистим, що про щось подібне він міг тільки мріяти. Весь почет і всі придворні Дитинної Царівни, всі її слуги - геть усі - були на ногах. На зубцях фортечних мурів, на стінах палацу і на дахах стояли вартові сильфи і щосили роздимаючись, дуділи в осяйні сурми. Витівники і штукарі показували фокуси, звіздарі пророчили Бастіянові щастя і велич, пекарі пекли торти заввишки як гори, міністри та інші достойники йшли поряд із кораловим паланкіном, супроводжуючи його у вируванні юрми. Вони піднімалися вгору головною вулицею, яка закручувалася спіраллю, все більше звужуючись із кожним поворотом. Ця вуличка оббігала конусоподібну Вежу Зі Слонової Кості, піднімаючись аж до того місця, де Велика Брама вела всередину власне палацової частини. Бастіян у супроводі Ксаїди, а також усіх достойників та вельмож піднявся сніжно-білими широкими сходами, пройшов крізь безліч залів і коридорів, далі - через другу браму, тоді - через сад, де звірі, квіти і дерева - все було зі слонової кості, потім - через вигнуті аркою мости; все вище і вище - аж до останньої брами.
Він хотів потрапити у павільйон у формі магнолієвої квітки, який становив верхівку велетенської вежі. Однак виявилося, що пелюстки квітки стулені, а останній відрізок шляху - від останньої брами й аж до осердя квітки - такий гладенький (без натяку на східці, без ніяких виступів) і такий стрімкий, що ніхто не може його здолати. Бастіян пригадав, що важко поранений Атрею свого часу також не зміг потрапити на самісінький верх і опинився у Магнолієвому Павільйоні аж ніяк не самотужки: ніхто з тих, хто туди потрапляв, не знав, як йому вдалося це зробити. Таке має бути тільки подароване.
Проте Бастіян - не Атрею. Якщо хтось і заслуговує на те, щоби йому була дарована найвища милість, то це саме він. І він зовсім не збирається миритися з тим, що хтось або щось зупинило б його на півдорозі.
- Покличте майстрів! - наказав він. - Хай видовбають мені в цій гладкій поверхні сходи. Або хай виготовлять мені драбину. Або хай придумають ще щось - що завгодно. Бо я хотів би оселитися там, нагорі.
- Пане, - наважився проказати найстарший радник, - там, нагорі, мешкає наша Золотоока Повелителька Бажань, коли вона з нами.
- Робіть, що я наказую! - прикрикнув на нього Бас- тіян.
Достойники зблідли і відсахнулися. Але скорилися. Прикликали майстрів, і ті, взявшись за свої важкі молотки, долота і різці, взялися до праці. Одначе, хоч як вони старалися і надсаджувалися, їм не вдалося відколупати й найменшого друзка. Долота і молотки виривалися їм із рук, не залишаючи на гладенькій поверхні ані подряпинки.