- Вигадайте щось іще, - сказав Бастіян і роздратовано відвернувся, - бо я хочу потрапити туди. Але майте на увазі: мій терпець незабаром урветься.
А тоді повернувся на нижчий ярус і разом зі своїм почтом, який складався передусім із Ксаїди, трьох лицарів - Гісбальда, Гікріона і Гідорна, а також синього джина Іллюана, спершу обійшов, а тоді зайняв усі інші покої палацової частини.
Ще тієї-таки ночі він скликав усіх достойників, міністрів і радників, які досі служили Місяцівні, на офіційну розмову. Зібралися в тій самій великій круглій залі, де свого часу засідав консиліум лікарів. Бастіян заявив присутнім, що Золотоока Повелителька передала йому, Бастіянові Ба- льтазарові Буксу, всю повноту влади над безмежним світом Фантазії, і що від сьогодні він, її наступник, перебирає на себе всю повноту влади. Він висунув присутнім вимогу, щоби ті склали йому присягу і беззастережно корилися його волі.
- Навіть тоді, і насамперед тоді, коли мої рішення, можливо, здаватимуться вам незбагненними, - додав він рішуче. - Тому що я не один із вас; я не такий, як ви; я не одного з вами походження.
А тоді сам призначив термін своєї коронації: рівно через сімдесят сім днів.
Отож Бастіян мав би коронуватися як Дитинний Царевич Фантазії. Церемонію коронації повинні були супроводити урочистості неймовірної, небаченої навіть у Фантазії пишноти.
Треба було негайно, зараз же вирядити посланців у всі краї та до всіх земель, бо він хотів би, щоби кожен підданий йому народ прислав на церемонію коронації по одному представникові.
Сказавши це, Бастіян вийшов, залишивши розгублених радників і достойників самих.
Вони не знали, як поставитися до сказаного, як повестися. Усе, що вони почули, звучало для них так страхітливо, що вони, приголомшені його словами, спершу надовго замовкли, увібравши голови в плечі. А тоді почали тихенько перемовлятися. Достойники радилися-перемовлялися багато-багато годин, а тоді зійшлися на тому, що треба виконати Бастіянові накази, бо ж він, як-не-як, носить Знак Дитинної Царівни, а це зобов’язує їх до послуху, незалежно від того, чи вірять вони, що Місяцівна справді передала всю владу Бастіянові, чи вся ця метушня довкола прибуття Ба- стіяна є одним із незбагненних проявів її волі. Отож, незважаючи ні на що, відрядили посланців і виконали всі інші розпорядження Бастіяна.
Так чи інак, а сам він цією справою більше не переймався. Усі клопоти, пов’язані з приготуваннями до церемонії коронації, переклав на Ксаїду. А вже вона зуміла задіяти у Вежі Зі Слонової Кості всіх придворних, всіх слуг - та ще й так, що мало у кого залишався час на роздуми.
Ну, а сам Бастіян всі наступні дні і тижні зазвичай непорушно сидів у покоях, які сам собі вибрав. Він невідривно дивився в одну точку - просто перед собою - і зовсім нічого не робив.
Він охоче забажав би чогось чи вигадав би якусь історію, яка розважила б його, але йому більше нічого не придумувалося, нічого не хотілося. Він почувався спустошеним і вичавленим.
І ось врешті-решт Бастіян надумав собі справді неймовірну річ. Він вирішив, що, мабуть, можна забажати собі Місяцівну. І якщо він і справді всемогутній, якщо всі його бажання збуваються, значить, Місяцівна теж мусить його послухатися і прийти до нього.
Цілими ночами він сидів і шепотів:
- Місяцівно, прийди! Ти мусиш прийти! Я наказую тобі прийти!
І йому згадувався її погляд, що лежав у його серці як найкоштовніший скарб. Одначе вона все не йшла. І чим частіше намагався він її до цього змусити, тим безповоротні- ше згасав у Бастіяновому серці, мертвів у його душі спогад про сяйво Місяцівни, аж доки там цілком не стемніло.
Він переконував себе, що до нього все це іще повернеться, хай тільки він займе своє законне місце в Магнолієвому Павільйоні. Знову і знову бігав він до майстрів, підганяв їх, лякав погрозами, заохочував обіцянками, але хоч би що вони робили, все марно. Драбини ламалися, сталеві цвяхи гнулися, інструменти нищилися.
Лицарі Гікріон, Гісбальд і Гідорн, з якими Бастіян у старі добрі часи любив побалакати про те про се або ж зіграти в якісь ігри, тепер були мало на що придатні. На найнижчому поверсі Вежі Зі Слонової Кості вони надибали собі винареньку і сиділи тепер там денно і нощно, пили, метали кості, горланили дурнуваті пісеньки або ж сварилися чи сперечалися, та так, що часом навіть хапалися за мечі. Іноді вони, заплентуючись, брели головною вулицею і чіплялись до фей, ельфинь, дикішок та інших істот жіночого роду - мешканок Вежі.
- Чого ж ти хочеш, пане? - виправдовувалися вони, коли Бастіян вимагав від них пояснень. - Дай нам хоч робити якусь роботу!