Декотрі зі свідків стверджували, нібито серед прибічників Атрею бачили одного чи навіть кількох білих магів, чиї чари за міццю дорівнювалися Ксаїдиним. Та напевне цього не знає ніхто. Однак, можливо, саме допомогою білих магів можна пояснити, що Атрею та його воїнам, попри жорстокість і дивовижну силу чорних панцерних напіввелетнів, врешті-решт таки вдалося здобути Вежу Зі Слонової Кості. Хоча значно правдоподібніше виглядає інше пояснення: Атрею наснажувало те, що він боровся не за себе, а за свого друга, якого він, щоби врятувати, мусив перемогти.
На землю давно опустилася ніч, чорна і беззоряна, повна вогню і диму. Від смолоскипів, які попадали на землю, від поперевертаних та розтоптаних ламп і світильників Вежа Зі Слонової Кості зайнялася - відразу в багатьох місцях. У мерехтливому світлі вогнів Бастіян бігав поміж бійцями, чиї постаті відкидали примарні тіні. Звідусюди до нього долинали брязкіт зброї і крики жорстокої січі.
- Атрею! - гукав Бастіян хрипким голосом. - Атрею, де ти?! Стань зі мною на бій! Де ти?
Та меч Сіканда непорушно сидів у своїх піхвах.
Спочатку Бастіян гарячково метався по всіх приміщеннях палацової частини, перебігаючи з одного в інше, а потім вискочив на великий фортечний мур - такий, як вулиця, завширшки. Перебігаючи понад Великою Брамою, під якою, розтрощений на тисячі дрібнесеньких скалок і друзок, лежав його знівечений дзеркальний трон, він помітив, що Атрею - з протилежного боку брами - біжить йому назустріч. У руці той тримав меч.
Вони зупинилися один супроти одного, віч-на-віч. Сі- канда навіть не поворухнувся.
Атрею приставив до Бастіянових грудей вістря свого меча.
- Віддай мені Знак, - мовив він. - Заради тебе самого, віддай його мені.
- Зраднику! - закричав у відповідь Бастіян. - Ти моє творіння! Це я викликав і тебе, і все, що тут є, з небуття! А тепер ти ідеш проти мене? Ставай на коліна і благай про помилування!
- Ти збожеволів, - відповів Атрею. - Ти нічого тут не створив. Усім, чим ти тут був і що ти міг, ти завдячуєш Дитинній Царівні! Віддай мені Аурин!
- Сам візьми! - сказав Бастіян. - Якщо зможеш.
Атрею завагався.
- Бастіяне, - запитав він, - чому ти примушуєш мене перемогти тебе, щоби врятувати?
Бастіян рвонув за руків’я меча, рвонув зі страшною силою, і йому і справді вдалося вийняти його з піхов, незважаючи на те, що той сам не стрибнув йому в руку. Однак у ту ж таки мить, коли він це зробив, пролунав звук - такий страшний, що воїни, які билися внизу, на вулиці, перед брамою, на якийсь момент завмерли і підвели погляди. А Бастіян упізнав і сам цей звук. Це був той страхітливий хрускіт, який долинав до нього, коли кам’янів Ґраоґраман. Сліпуче світло Сіканди щезло. Зненацька Бастіянові, як спалах блискавки, згадалося левове застереження про те, що буде, якщо він колись витягне меч з піхов із власної волі. Одначе тепер він уже не міг і не бажав стримуватися.
Він замахнувся на Атрею, а той, своєю чергою, спробував захиститися своїм мечем. Проте Сіканда розрубав меч Атрею і вразив його в груди. Відкрилася глибока рана, з неї хлюпнула кров. Заточуючись, Атрею відступив і почав падати з виступу брами вниз. А тоді раптом із клубів чорного диму вихопилося біле полум’я, підхопило Атрею в падінні й понесло удалечінь. То був Фухур, білий щастедракон.
Бастіян плащем обтер піт із чола. І лише зараз, роблячи це, він усвідомив, що його плащ почорнів і став таким, як ніч. Усе ще стискаючи в руці меч Сіканду, Бастіян зійшов із фортечного муру вниз і ступив на опустілу площу. Доля битви миттю перемінилася - разом із перемогою над Атрею. Військо повстанців, яке, здавалося, от-от мало перемогти, кинулося втікати. Бастіян опинився немовби в жахливому сні, з якого неможливо пробудитися. Перемога здавалася йому гіркою, мов жовч, і водночас його охопили дикий шал, бурхливе піднесення, почуття тріумфу.
Загорнений у свій чорний плащ, із закривавленим мечем у руці, він поволі пішов головною вулицею до Вежі Зі Слонової Кості, що палала, охоплена пожежею, немов велетенський смолоскип. Та Бастіян і далі йшов - йшов крізь гуготіння і завивання вогню, що його він власне й не чув, і жару, якого майже не відчував, аж доки не дійшов до підніжжя Вежі. Там він зустрів недобитки свого війська. Уцілілі чекали на нього посеред спустошеного і сплюндрованого Лабіринту, який колись був квітником, а нині став безконечним полем бою, всіяним тілами полеглих жителів Фантазії. Отож уціліли, зокрема, Гікріон, Гісбальд та Гі- дорн (правда, двоє останніх були важко поранені). Іллюан, синій джин, поліг у бою. Над його тілом стояла Ксаїда. У руці вона тримала пояс Геммаль.