- Його, мій повелителю і учителю, - проказала вона, - він урятував для тебе.
Бастіян узяв пояс, стиснув у руці, а тоді поклав собі до кишені.
Поволі обвів він очима натовп своїх супутників і соратників. їх залишилося лише кількасот. Усі вони виглядали виснаженими і спустошеними. Мерехтливі відблиски пожежі робили їх подібними на купку примар. Усі вони дивилися на Вежу Зі Слонової Кості, схожу на вигасаюче вогнище. Аж ось на самому вершечку Вежі спалахнув Магнолієвий Павільйон, його пелюстки широко розкрилися, і тепер стало добре видно, що він порожній. Але за якусь мить полум’я пожерло і його. Вежа згоріла. Від неї майже нічого не залишилося.
Бастіян показав мечем на купу спопелілих руїн і проказав хрипким, знетямленим голосом:
- Усе це справа рук Атрею. І за це я переслідуватиму його до кінця світу. Я знайду Атрею навіть на краю землі!
Він заскочив на одного з велетенських коней в об- ладунку з чорного металу і закричав:
- За мною!
Кінь здибився, та Бастіян приборкав його своєю волею і змусив до послуху, а тоді погнав чвалом і зник у пітьмі.
XXIII.
МІСТО КОЛИШНІХ КОРОЛІВ
У той час як Бастіян уже багато-багато миль промчав крізь чорну, як смола, ніч, його соратники, а точніше, залишки його війська, ще тільки збиралися вирушати в дорогу. Серед них було багато поранених, усі були виснажені до напівсмерті, до того ж жоден із його прибічників навіть і близько не мав Бастіянових моці та витривалості. Навіть чорні панцерні напіввелетні на своїх конях рухалися вперед ніби через силу, з великою натугою, а всі решта напів- велетнів, ті, які йшли пішки, ніяк не могли почати йти в ногу, їм чомусь ніяк не вдавалося віднайти свої звичні ритм і крок. Здавалося, що й Ксаїдина воля - адже ними рухала саме вона - сягнула своєї межі. Кораловий паланкін чарівниці згорів під час пожежі у Вежі Зі Слонової Кості. Відтак з усіляких дощок від колісниць, потрощеної зброї і обвуглених решток Вежі для Ксаїди змайстрували новий паланкін, який, щоправда, більше скидався на якусь жалюгідну халабуду. Решта війська, накульгуючи і волочачи ноги, ледве пленталася за паланкіном позаду. Гікріонові, Гіс- бальдові й Гідорну, які втратили своїх коней, також доводилося підтримувати один одного. Ніхто не промовив ані слова, і при цьому всі усвідомлювали, що їм годі навіть сподіватися хоч колись наздогнати Бастіяна.
А той і далі мчав крізь пітьму, чорний плащ несамовито лопотів за його плечима, металеві лати панцера велетенського коня скреготали від коленого руху, в той час як велетенські копита голосно й гулко вдаряли об землю.
- Вйо! - кричав Бастіян. - Вйо! Вйо! Вйо!
Навіть ця шалена їзда здавалася йому недостатньо швидкою.
Він заповзявся наздогнати Атрею і Фухура, і був готовий досягти цього за всяку ціну, навіть якщо для цього доведеться загнати на смерть це металеве чудовисько, зване конем.
Помсти - ось чого він жадав! У цей час він уже давно досягнув би мети, втілення найбільшого з усіх своїх бажань, якби Атрею не став йому на заваді. Бастіян так і не коронувався на Дитинного Царевича Фантазії. І тепер Атрею повинен за це заплатити. О, як же гірко він це спокутує!
Бастіян підганяв свого металевого коня дедалі безжальніше, Його суглоби скрипіли і хрускотіли все голосніше, проте кінь корився волі свого вершника 1 ЯК ТІЛЬКИ МІГ, пришвидшував свій нестримний чвал.
Багато годин тривала ця дика гонитва, але нічна темрява чомусь ніяк не розсіювалася. Перед очима у Бастіяна знову і знов поставала охоплена пожежею і вже майже зотліла Вежа Зі Слонової Кості, він знову і знову переживав мить, коли Атрею приставив йому до грудей вістря меча, аж доки в його голові - вперше! - не зринуло раптом запитання: а чому, власне, Атрею завагався? Чому після всього, що сталося, він так і не зміг поранити його, щоби силою відібрати Аурин? І тут Бастіянові раптом пригадалася рана, що він завдав її Атрею, і мить, коли той заточився і почав падати вниз із фортечної стіни.
Бастіян вклав Сіканду до заіржавілих піхов. Тільки зараз він помітив, що розмахував мечем аж до останньої хвилини.
Зайшлося на світанок, тож поступово Бастіянові нарешті вдалося розгледіти, де він перебуває. Залізний кінь мчав тепер якимсь пустищем. Темні обриси високих кущів ялівцю виглядали ніби застиглі гуртки ченців у каптурах або ж чаклунів у гостроверхих капелюхах. Поміж кущами то тут, то там лежали безладно розкидані уламки скель.
А тоді зненацька сталося щось цілком несподіване. На повному скаку, в розпалі отого несамовитого чвалу, металевий кінь під Бастіяном раптом узяв і розлетівся на шматки.