Удар був такий сильний, що Бастіян довго лежав приголомшений. Прийшовши нарешті трохи до тями і потираючи забиті місця, він помітив, що сидить поміж кущів ялівцю.
Отож хлопець трохи поповз - і вибрався з гущавини. Довкола нього, розкидані на величезній відстані, наче чорна яєчна шкаралупа, лежали рештки коня. Здавалося, що ні з того ні з сього тут вибухнув кінний пам’ятник.
Бастіян підвівся, накинув на плечі свій чорний плащ і навмання пішов уперед, назустріч світанковому виднокраю.
А в заростях ялівцю залишилася лежати загублена ним блискуча штукенція - пояс Ґеммаль. Бастіян не зауважив цієї своєї втрати, та й пізніше ніколи про цей пояс не згадував. Іллюан даремно рятував його з полум’я.
Через кілька днів Ґеммаль знайшла якась сорока, і хоч вона не мала ані найменшого поняття про те, що то за річ, усе ж віднесла його до гнізда, і тут почалася вже зовсім інша історія, але її краще розповісти якось іншим разом.
Десь коло полудня Бастіян набрів на високий земляний вал, який пролягав по краю пустища, і легко вибрався на нього. За валом розкинулася широка улоговинка, яка витворювала щось на кшталт неглибокого кратера. У цій улоговині лежало якесь місто, принаймні на це вказувала велика кількість різноманітних будівель, але, якщо так, то це було найчудернацькіше місто, яке Бастіянові коли-небудь доводилося бачити. Здавалося, всі споруди розташовані там упереміш, без плану і без ладу, так, ніби хтось просто висипав із велетенського мішка дитячі кльоцки* (* Є здогад, що так Прохасько обізвав кубики, які були в російському перекладі, але не згадувалися в оригіналі). Не було там ані вулиць, ані площ, ані хоч якоїсь системи в розміщенні будівель.
Та й самі будівлі виглядали геть безглуздо: вхідні двері були на даху, сходи вели нізвідки в нікуди, або ж ними можна було ходити тільки догори ногами, або ж закінчувалися вони занадто високо над землею. Башточки стояли пере- хняблені або гнулися дугою, балкони вертикально звисали зі стін, а на місці дверей красувалися вікна. Були там і незавершені аркові мости - так, ніби будівничий просто посеред роботи забув їх добудувати. Були вежі, викривлені, як банани, поставлені на верхівку піраміди. Одне слово, це місто справляло враження цілковитого безуму.
А тоді Бастіян побачив і його мешканців. То були чоловіки, жінки і діти. На вигляд вони були як звичайні люди, однак їхній одяг виглядав так, наче всі вони одночасно з’їхали з глузду і вже не розрізняють предметів одягу від речей іншого призначення. На головах вони носили лампові абажури, відерця з-під піску, тарілки, з яких їдять юшку* (* Простіше було написати просто «супники» чи «супниці»), кошики для паперу, якісь мішечки чи коробочки. На тілі в них були обруси, килими, рушники, декотрі загорталися у великі клапті срібного паперу; траплялися навіть диваки, одягнені в бочки та ящики. Багато хто з них возив туди-сюди тачки і візки, на які було позвалювано купи різного мотлоху, а саме: розбиті лампи, подерті матраци, поламане начиння, побиті слоїки, якесь дрантя незрозумілого походження і всілякий інший непотріб. Декотрі з диваків носили все це на спині, пов’язавши у величезні клунки.
Що далі заглиблювався Бастіян у місто, то щільнішою ставала юрба. Втім, здавалося, ніхто до пуття не знає, куди йому йти. Бастіян не один раз бачив, як хтось, хто довго і з натугою волік візок кудись уперед, за якийсь час починав пхати його в протилежний бік, щоби незабаром знову змінити напрямок. Одначе при цьому всі гарячково квапилися, були надзвичайно діяльні.
Бастіян вирішив звернутися до котрогось із них.
- Як називається це місто?
Той, кого він запитав, відпустив свій візок, випростався, якусь часину зосереджено потирав чоло, начебто напружено думаючи, а тоді просто пішов собі геть, покинувши візок напризволяще. Здавалося, він геть про нього забув. Та вже через кілька хвилин цим візком заволоділа якась жінка, яка насилу кудись його потягла. Бастіян поцікавився, чи то її мотлох. Жінка на якусь мить зупинилася, поринувши у глибоку задуму, а тоді пішла геть. Бастіян іще кілька разів пробував про щось запитувати мешканців цього міста, але так і не дістав відповіді на жодне зі своїх запитань.
- Шкода часу їх питати, - почув він зненацька голос, чий власник говорив і хихотів водночас. Вони вже більше нічого нікому не скажуть. їх можна так і назвати - немова- нами.
Бастіян обернувся на цей голос - і побачив на виступі стіни (який насправді виявився дном перевернутого догори ногами балкона) маленьку сіру мавпочку. На голові тваринка мала чорний професорський капелюх із китичкою на довгій стяжці. Здавалося, мавпочка наполегливо намагається порахувати щось на пальцях своїх ніг. За хвилину вона вишкірилася в Бастіянів бік і сказала: