- Аякже, аякже! Хто ж у Фантазії не знає твого імені?
- Скажи мені одну-єдину річ, Аргаксе. Скажи мені правду. Якби вчора я все-таки став Дитинним Царевичем, я б також опинився тут?
- Сьогодні чи завтра, - відказала мавпа. - А може, за тиждень. Так, врешті-решт ти опинився б тут.
- У такому разі, Атрею мене врятував?
- Якраз це ще анітрохи не відомо, - зізналася мавпочка.
- А якби йому вдалося відібрати в мене Клейнод, що було б тоді?
Аргакс знову захихотів.
- Щиро кажучи, тоді ти все одно опинився б у цьому місці.
- Чому?
- Аурин потрібен, щоби ти зміг повернутися. Та, відверто кажучи, я не впевнений, що ти зможеш.
Аргакс заплескав у долоні, скинув свій професорський капелюх і вишкірився.
- Скажи, Аргаксе, що мені робити?
- Ти повинен знайти бажання, яке приведе тебе назад у твій світ.
Бастіян надовго замовк, а тоді запитав:
- Аргаксе, а ти можеш сказати, скільки бажань у мене ще залишилося?
- Уже небагато. Гадаю, щонайбільше три-чотири. А цього може не вистачити. Ти починаєш із деяким запізненням, а дорога назад вельми нелегка. Тобі доведеться перетнути Море Імли. Уже тільки це обійдеться тобі в одне бажання. А що буде потім, невідомо. Ніхто у Фантазії не знає, де пролягає шлях додому для таких, як ти. Може, тобі й вдасться знайти Яму Мінроуд, останній порятунок для вашого брата. Хоча мушу застерегти: для тебе цей порятунок, назвімо це так, - занадто далеко. Щоправда, з Міста Колишніх Королів ти виберешся - принаймні ще цього разу.
- Дякую, Аргаксе! - ледь чутно сказав Бастіян.
Маленька сіра мавпочка вишкірила зуби:
- До побачення, Бастіяне Бальтазаре Букс!
І, сказавши це, Аргакс зник в одному з будинків міста- божевільні. Бастіянів тюрбан він прихопив зі собою.
Бастіян ще трохи постояв - геть непорушно. Те, про що він дізнався, настільки його спантеличило і збентежило, що прийняти якесь рішення стало дуже непросто. Одним махом усі його дотеперішні цілі та наміри виявилися позбавленими сенсу. Він мав таке відчуття, ніби все в ньому перевернулося з ніг на голову, він зробився як та піраміда, поставлена на свою вершину. Те, на що він покладав усі свої надії, виявилося цілковито згубним, а те, що він ненавидів, стало його порятунком. Та наразі він чітко усвідомлював лише одне: треба забиратися геть із цього божевільного міста! І ніколи, ніколи більше сюди не повертатися!
Він почав пробиратися крізь лабіринт дурнуватих будівель, та вже незабаром виявилося, що шлях до міста незрівнянно простіший, ніж дорога звідти. Раз у раз Бастіян ловив себе на тому, що збився зі шляху, що знову йде в бік середмістя. Йому знадобилося майже півдня, перш ніж він спромігся знову дійти до краю міста, до земляного валу. А коли він нарешті вибіг на пустище, то помчав без перепочинку, аж поки ніч - така сама темна, як і попередня, - не змусила його зупинитися. Геть знеможений і втомлений, він знесилено повалився на землю, під кущ ялівцю, і тут же поринув у глибокий сон. І в цьому сні у ньому згас спогад про те, що він колись умів вигадувати різні історії.
Цілісіньку ніч його переслідувало одне-єдине сновидіння, яке ніяк не хотіло ані закінчитися, ані відступити: Атрею з кривавою раною на грудях стояв і дивився на нього - непорушний і мовчазний.
Прокинувшись від удару грому, Бастіян аж підскочив. Його огортала непроглядна пітьма, та все ж йому здалося, що громаддя хмар, яке накопичувалося протягом дня, збурилося. Безперервно спалахували блискавки, а громи гуркотіли і грюкотіли так, що аж двигтіла земля; над пустищем розгулялася і завила буря, пригинаючи додолу кущі ялівцю. Щільна сіра завіса зливи заступила від стороннього ока цілу околицю. Бастіян стояв, загорнувшись у свій чорний плащ, його лицем стікала вода. Одна з блискавиць ударила в дерево просто перед ним, розколовши вузлуватий стовбур, гілля тут-таки спалахнуло, вітер розвіяв хоровод іскор над нічною рівниною, і там його відразу ж погасила злива. Від цього страхітливого удару Бастіян упав на коліна - і раптом заходився обома руками розгрібати землю. Коли яма стала достатньо глибокою, Бастіян відв’язав меч Сіканду і поклав його на дно ями.
- Сікандо! - тихо промовив він під завивання бурі. - Я назавжди прощаюся з тобою. Хай більше ніхто і ніколи не підніме тебе проти свого друга. І нехай тебе тут ніхто не знайде, доки не забудеться все, що ми з тобою наробили, доки не кане у забуття лихо, яке сталося через нас із тобою.
Тоді Бастіян засипав яму, ще й заклав місце захоронения меча мохом і гілками, щоби ніхто його не знайшов.
Сіканда лежить там до сьогодні. І тільки у далекому майбутньому прийде хтось, кому буде дозволено взяти його в руки, не наражаючись на небезпеку; утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.