Посередині палуби було невелике підвищення у формі круглого майданчика. Бастіян помітив його відразу - і спершу вирішив, що це капітанська рубка або щось подібне. На цьому підвищенні впродовж усієї подорожі постійно перебували принаймні двоє імлоплавців, хоча іноді - троє, четверо чи навіть більше. (До речі, вся залога судна налічувала чотирнадцять осіб - ясна річ, без Бастіяна). Ті, котрі залишалися нагорі, на круглому майданчику, попідводилися, поклавши руки один одному на плечі, й дивилися в напрямку руху корабля. Якщо не приглядатися уважно, можна було подумати, що стоять вони цілком непорушно. І тільки поспостерігавши якийсь час, Бастіян зауважив, що імлоп- лавці дуже повільно і надзвичайно злагоджено похитуються (ці їхні рухи неймовірно нагадували танок), водночас безперервно співаючи якусь украй просту мелодію - ритмічну і милозвучну; до того ж, вона постійно повторювалася.
Спершу Бастіян вирішив, що вся ця дивна поведінка - то якась особлива церемонія чи звичай, чиє значення глибоко від нього приховане. Щойно на третій день подорожі він запитав про це в одного із супутників, який сів поряд із ним. А того, своєю чергою, здавалося, дуже здивував Бас- тіянів подив. Він пояснив, що імлоплавці змушують корабель рухатися силою своєї уяви.
Бастіян спочатку не зрозумів цього його пояснення і знову спитав: мовляв, можливо, корабель приводять у рух якісь приховані від ока коліщата?
- Ні, - відповів імлоплавець. - Коли ти хочеш ворухнути своїми ногами, тобі вистачає просто уявити собі цей рух. Чи, може, ти рухаєш ногами за допомогою якихось коліщаток?
Він розтлумачив Бастіянові, що різниця між рухом його власного тіла і судна полягає лише в тому, що для руху корабля щонайменше двоє іскалян мають повністю злитися своєю уявою в єдине ціле. Тільки внаслідок такого єднання виникала сила, достатня для пересування. Якщо ж їм треба було пересуватися швидше, необхідною ставала співдія кількох іскалян. Зазвичай вони працювали змінами по троє, решта тим часом відпочивали, бо, попри те, що збоку їхня робота здавалася радісною і приємною, насправді то була важка і виснажлива праця, що вимагала постійного і напруженого зосередження. Та це був єдиний спосіб перепливати Скайдан.
І Бастіян пішов у науку до імлоплавців і перейняв таємницю їхньої спільноти - опанував мистецтво танцю і пісні без слів.
Подорож виявилася тривалою, плавання - довгим, і поступово Бастіян ставав одним із них. Його огортало якесь дивовижне, невимовне відчуття самозречення і гармонії, під час танцю він відчував, як його власна уява з’єднується з уявою інших, зливаючись із ними воєдино. Він відчував, що його і справді прийняли в цю спільноту, що для нього тут знайшлося місце - і водночас із його пам’яті остаточно зникали спогади про те, що в світі, звідки він прийшов і куди шукав шляху назад, живуть люди і що кожна людина живе зі своїми власними уявленнями і думками. Єдине, про що він іще зберігав якусь невиразну згадку, були його дім і батьки.
Тим часом углибині його серця зажевріло - поряд із бажанням ніколи не бути самотнім - іще одне бажання. І тепер воно тихесенько дало про себе знати.
А сталося це в той день, коли він уперше помітив, що іскаляни досягають такого досконалого єднання не тому, що їм вдається злити і узгодити одне з одним різні прагнення та уявлення, а тому, що вони такі схожі між собою, що їм надзвичайно легко почувати себе спільнотою. Бути разом не вимагало від них ніяких зусиль. І навпаки: вони взагалі не вміли обстоювати власну думку, сперечатися, відчувати якісь розбіжності, адже жоден із них не чувся окремою одиницею, особистістю, їм не треба було долати якісь відмінності, щоби досягти гармонії у взаєминах, і саме ця легкість дедалі менше подобалася Бастіянові. їхня доброзичлива м’якість почала видаватися йому нудною, а незмінна, завжди одна і та ж мелодія пісень - одноманітною. Він відчував, що йому в цьому всьому чогось бракує, що він жадає чогось більшого, але наразі не міг сказати, чого саме.
Остаточно він зрозумів це лише за якийсь час. Одного дня в небі над Морем Імли вони побачили велетенського птаха, схожого на орла. Іскаляни перелякалися і притьмом поховалися під палубу. Та один з них заховатися не встиг, страшний птах із пронизливим криком шугнув униз, ухопив нещасного і поніс кудись у дзьобі.