Коли небезпека минула, іскаляни повилазили зі сховку і продовжили подорож: зі звичними співами і танцями, ніби нічого й не сталося. Ніщо не порушувало їхньої злагоди, вони не сумували за загиблим, не нарікали і не плакали, і навіть жодним словом не згадали про те, що сталося.
- Нічого страшного, - сказав один з імлонлавців, коли Бастіян почав запитувати його про це. Нам нікого не бракує. На що нам нарікати?
Хтось один для них нічого не означав. А оскільки вони майже нічим не різнилися між собою, то й незамінних серед них не було.
Але Бастіянові хотілося бути Кимсь, самим собою, кимсь окресленим, а не просто таким, як решта. Йому хотілося, щоби його любили саме за те, що він такий, як є. У спільноті іскалян панувала злагода, однак не було любові. Бастіян уже не хотів стати найбільшим, найсильнішим чи найрозумнішим. Усе це залишилося позаду. Тепер він прагнув, щоби його любили таким, як він є: добрим чи злим, гарним чи негарним, розумним чи дурним, з усіма його вадами, чи навіть якраз за них.
Але який він?
Цього він уже не пам’ятав. У Фантазії він отримав і здобув безліч усього, так багато, що тепер уже не міг серед усіх цих дарів - здібностей і сил - віднайти себе.
Відтоді він перестав брати участь у танку імлоплавців. Просто сидів собі на носі корабля і дивився на Скайдан; він сидів так цілісінькими днями, а часом навіть і вночі.
Нарешті вони досягли протилежного берега. Корабель причалив, Бастіян подякував іскалянам і зійшов на землю.
То була трояндова країна, край, порослий пишними трояндовими лісами, де квітли ружі всіх помисленних барв і відтінків. Посеред цих трояндових хащів вилася вузенька стежина.
І Бастіян рушив тією стежкою.
XXIV.
ПАНІ АЮОЛА
Розповідь про Ксаїдин кінець може бути надзвичайно короткою, та загалом все це вкрай важко збагнути, бо історія ця, як і багато що у Фантазії, сповнена суперечностей. До сьогодні вчені та літописці ламають собі голови над тим, як так сталося; декотрі навіть піддають сумніву неспростовні факти або ж намагаються якось інакше їх витлумачити. Але тут про це буде розказано так, як воно трапилося насправді, і хай кожен пояснює собі як уміє.
У той час, коли Бастіян прибув до Іскаля - Плетеного Міста, Ксаїда разом зі своїми чорними напіввелетнями досягла того місця на пустищі, де металевий кінь розпався під Бастіяном на шматки. Тоді вона вже передчувала, що ніколи більше його не зустріне. Коли ж трохи згодом вона побачила земляний вал, на який вели Бастіянові сліди, це передчуття змінилося на певність. Вона усвідомлювала, що раз Бастіян потрапив до Міста Колишніх Королів, то втрачений для її планів, і байдуже, чи він там залишиться назавжди, чи йому вдасться якось звідти вибратися. У першому випадку він ставав безвладним, як і всі в цьому місті, й не міг більше нічого собі бажати. У другому випадку в ньому згасало будь-яке прагнення досягти величі та влади. Так чи інак, для неї, Ксаїди, гра була програна.
Вона наказала своїм панцерним напіввелетням зупинитися, однак вони чомусь не скорилися її волі, а йшли собі далі. Тоді вона розлютилася, вистрибнула зі свого паланкіна і, розпростерши руки, спробувала загородити їм дорогу. Та закуті у лати напіввелетні, і піші, і вершники, продовжували рухатися, ніби її й не було, і розчавили її своїми ногами та копитами. Втім, у мить, коли Ксаїда випустила дух, довга колона раптом зупинилася, мов незаведений годинник.
Трохи згодом до цього місця із рештками війська дістались Гісбальд, Гідорн і Гікріон. Побачивши це видовище, вони ніяк не могли второпати, що ж тут скоїлося. Адже панцерних напіввелетнів приводила в рух Ксаїдина воля і тільки вона, отож лише Ксаїда могла змусити їх щось зробити. Себто саме воля Ксаїди дозволила їм (або змусила їх) розтоптати чарівницю. Щоправда, здатність до тривалих розмислів не належала до найсильніших рис трьох панів лицарів, отож вони лише знизали плечима і облишили зайві думки. Трохи порадившись, що ж робити далі, вони дійшли висновку, що військова виправа, судячи з усього, завершилася. Відтак вони розпустили залишки війська, порадивши всім іти, звідки прийшли. Самі ж лицарі, позаяк присягали Бастіянові на вірність і не хотіли ламати присягу, постановили шукати його по цілій Фантазії. Так і не дійшовши згоди, де саме шукати, лицарі вирішили, що кожен із них шукатиме Бастіяна самотужки.
Вони попрощалися і попленталися - кожен в інший бік, кожен своєю дорогою.
Гісбальд, Гідорн і Гікріон пережили ще чимало пригод, і в Фантазії досі побутує безліч оповідок про їхні блукання і безглузді пошуки. Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.