Що ж до чорних панцерних напіввелетнів, то вони так і залишилися стояти там, на тому пустищі, неподалік від Міста Колишніх Королів. Під дощем і снігом вони іржавіють, а відтак поступово осідають, заглиблюючись у землю: котрийсь - рівніше, а котрийсь - перехняблено. Та ще й досі на тому місці можна побачити чимало напіввелетнів у латах. Воно має недобру славу, мандрівники оминають його десятою дорогою...
Проте повернімося до Бастіяна.
Йдучи звивистою стежкою крізь трояндові хащі, він побачив щось, що його невимовно здивувало, бо ніколи раніше у своїх мандрах Фантазією він не бачив нічого подібного. Бастіян побачив вказівний знак у формі руки, і ця рука пальцем вказувала напрям.
Під знаком було написано: «До Дому Змін».
Бастіян неквапно пішов у той бік. Він вдихав пахощі безлічі руж і відчував, як прибуває його радості; в нього з’явилося відчуття, що десь там на нього чекає якась радісна несподіванка.
Врешті-решт він ступив на пряму, як стріла, алею, обсаджену деревами з кулястими кронами. З гілок цих дерев щедро звисали рум’яні, схожі на яблука, плоди. А в самісінькому кінці алеї виднівся будиночок. Підійшовши ближче, Бастіян виявив, що то, либонь, найкумедніший дім, який він бачив у своєму житті. Гостроверхий дах, мов нічний ковпак, сидів на будівлі, що чимось нагадувала велетенський гарбуз, бо була навдивовижу куляста, а її стіни у багатьох місцях прикрашали ґулі та виступи - так би мовити, товстенькі «черевця», і це робило будиночок присадкуватим і на вигляд дуже затишним. Були там і кілька віконець та двері, все якесь кривувате, так ніби хтось прорізав ці отвори в гарбузі, ще й доволі невміло.
Наближаючись до будиночка, Бастіян зауважив, що той постійно, хоч і дуже повільно, змінюється; приблизно так само неквапно, як слимак виставляє свої мацаки. З правого боку будиночка формувався невеличкий виріст, який поступово перетворювався на башточку. Водночас зліва закривалося і поступово зникало віконце. З даху проростав комин, а над вхідними дверима виникав невеличкий балкончик з кованою балюстрадою.
Бастіян зупинився, спостерігаючи: ці безупинні зміни видавалися йому дивними і веселими. Тепер він зрозумів, чому цей будиночок називався «Домом Змін».
Стоячи отак перед хаткою, він почув, як усередині приємний жіночий голос із невимовним теплом наспівує пісню:
-Любий гостю, вже сто літ,
Як ти мав прийти.
Раз сюди надибав хід,
То це ж, певно, ти.
Зголоднілий? Спраглий? - Ось
їжа тут, пиття,
Все, чого б не забаглось
В ясності життя,
Спокій по трудах...
Добрим, був ти чи лихим,
А пишатись маєш чим:
Неблизьким був шлях.
«Ой, - подумав Бастіян, - який прекрасний голос! Як би я хотів, щоби цю пісню співали мені!»
А голос виспівував:
- Можний Пане, з сивих літ Завітай в дитинний світ.
На порозі вже не стій,
Входь, жаданий, входь мерщій!
Блага всі на тебе тут
Так давно вже ждуть!
Голос вабив Бастіяна, і він не міг йому опиратися. Він чомусь був переконаний, що жінка, яка так співає, мусить бути дуже доброю і привітною. Отож хлопець постукав у двері, і голос загукав у відповідь:
- Заходь, заходь, мій хороший!
Він відчинив двері - і побачив надзвичайно затишну, не дуже велику кімнатку, через вікна падало яскраве сонячне світло. Посеред кімнатки стояв круглий стіл, заставлений усілякими полумисками, вазами і кошиками, і всі вони були повні якихось незнаних Бастіянові соковитих плодів.
За столом сиділа якась жінка, що й сама трошки скидалася на яблуко, - така вона була пишна і кругленька, така здорова і червонощока.
У найпершу мить Бастіяна охопило бажання підбігти до неї з розпростертими обіймами, вигукуючи:
- Мамо! Мамо!
Але він опанував себе.
Його мама померла і, безумовно, тут, у Фантазії, її нема. А ця жінка, хоч і мала такий же любий усміх і такий самий, як і в мами, погляд, що негайно викликав довіру, була просто дуже схожа на його матір - подібна, як рідна сестра. Його мама була невеличка на зріст, а ця жінка - радше висока. На голові вона мала капелюх з широкими крисами, рясно прикрашений квітами і плодами, а сукня її була пошита з якоїсь квітчастої, надзвичайно барвистої тканини. Лише придивившись уважніше, він помітив, що насправді сукню жінки прикрашав не малюнок на тканині, а справжнісінькі листки, квіти і плоди.
Він якийсь час стояв отак, вдивляючись у неї, і його заполонило якесь давно-давно забуте відчуття. Він не міг пригадати, коли і де вже відчував щось подібне, а тільки знав: це було колись дуже давно, коли він був іще зовсім маленький.