Здавалося, в безмежних трояндових заростях, які оточували Дім Змін, панує вічне літо. Бастіян гасав поміж квітів, спостерігав за бджолами, які зосереджено бенкетували в трояндах, слухав спів пташок у кущах, бавився з ящірками, такими довірливими, що вони аж ішли йому на руки, і з зайченятами, які спокійно дозволяли себе гладити. Часом він падав під якийсь кущ, вдихав солодкі трояндові пахощі, мружився на сонце - і, ні про що не думаючи, марнував час, який собі тік і тік, немов дзюркотливий струмок.
Так проминали дні, які складалися в тижні. Але він на це не зважав. Пані Аюола світилася привітністю, і Бастіян цілковито віддався її материнській турботі та ніжності. У нього було відчуття, ніби він, сам того не усвідомлюючи, довго жив у спраглому очікуванні чогось, чим тепер мав змогу насититись досхочу. Але усе ніяк не міг насититись.
Досить довго він розвідував Дім Змін, побувавши скрізь, від даху до пивниці. Це було заняття, яке в Домі Змін просто не могло набриднути, адже всі приміщення повсякчас мінялися, отож щоразу все було наче вперше. До того ж, і сам Дім Змін весь час намагався розважити свого гостя. Він невтомно породжував кімнати для забав, іграшкові залізниці, лялькові театри і штучні гірки, а одного разу в одній з кімнат Бастіян натрапив на невеличку карусель.
Траплялося, що Бастіян виходив на цілоденні прогулянки околицею. Щоправда, він ніколи не віддалявся від Дому Змін, бо на нього часто нападав нестерпний голод, бажання насититися Аюолиними плодами. Бувало, йому так хотілося поїсти цих плодів, що він не міг почекати і миті, прагнув повернутися до неї і наїстися донесхочу.
Вечорами вони часто вели тривалі бесіди. Він розповідав їй про все, що пережив у Фантазії, - про Перелин та
Ґраоґрамана, про Ксаїду і Атрею, якого він важко поранив, а може, навіть і вбив.
- Я все робив неправильно, - казав він їй. - Я все неправильно зрозумів. Місяцівна подарувала мені надзвичайно багато, але я, скориставшись її дарами, накоїв невимовно багато лиха, приніс біду собі та Фантазії.
Пані Аюола довго дивилася на нього.
- Ні, - відповіла вона. - Я так не думаю. Ти йшов шляхом бажань, а він ніколи не буває простим. Ти зробив на цьому шляху великий гак і в чомусь навіть зійшов на манівці, але ж це був твій шлях. І знаєш, що я тобі скажу? Ти один із тих, хто може повернутися, тільки знайшовши джерело, з якого б’є живлюща вода. А це - найсокровенніше місце Фантазії. І туди немає легкої дороги.
А помовчавши, додала:
- Кожна дорога, що веде туди, врешті-решт виявляється правильною.
І тут Бастіян раптом заплакав. Він і сам не розумів чому. Відчуття було таке, ніби в серці розв’язався якийсь вузол, ніби він розчинився у цих сльозах. Він схлипував і схлипував і ніяк не міг зупинитися. Пані Аюола посадила його собі на коліна і ніжно гладила по голові, а він заховав лице у квітах на її грудях і плакав, аж доки не виплакався і не втомився.
Того вечора вони більше не розмовляли.
А наступного вечора Бастіян знову заговорив про пошуки.
- А ти знаєш, де я можу знайти Воду Життя?
- На межі Фантазії, - сказала Пані Аюола.
- Але ж Фантазія не має меж, - заперечив він.
- Ні, має, але межі Фантазії пролягають не зовні, а всередині - там, звідки Дитинна Царівна черпає всю свою владу, але куди вона ніколи не зможе дістатися.
- І я міг би знайти дорогу туди? - занепокоєно спитав Бастіян. - Але хіба ще не запізно?
- Є тільки одне бажання, за допомогою якого ти зможеш туди потрапити; бажання, яке вкаже тобі дорогу, - останнє.
Бастіян перелякався.
- Пані Аюоло, за кожне з моїх бажань, які здійснилися завдяки Аурину, я щось забував. Чи тепер я також мусив би щось забути?
Вона повільно кивнула.
- Але ж я цього навіть не помічу!
- А хіба ти помічав усі попередні рази? Ти вже не можеш знати того, що забуто.
- І що ж я забуду цього разу?
- Я скажу тобі, коли настане час. Бо інакше ти намагатимешся за це триматися.
- А чи справді я мушу втратити все?
- Насправді ніщо не втрачається, - сказала вона. Але все змінюється. Одне перетворюється в інше, і так весь час.
- У такому разі, - занепокоївся Бастіян, - мені, мабуть, треба поспішати. Я не можу тут довше затримуватися.
Вона погладила його по голові.
- Не журися. Усе триває стільки, скільки триває. Коли прокинеться твоє останнє бажання, ти це відчуєш. І я теж.
Від того дня щось і справді почало мінятися, хоч сам Бастіян цього не помічав. Внутрішня сила Дому Змін робила свою справу. Одначе, як і всі справжні зміни, вони відбувалися поступово і поволі - так, як ростуть рослини.
Дні в Домі Змін минали, але літо ще не закінчувалося. Бастіянові й далі було надзвичайно приємно, що Пані Аюола опікується ним, як дитиною. Її плоди смакували йому так само, як і на початку, але гострий пекучий голод помалу вгамовувався. Він став менше їсти. А вона, хоч і помітила це, не зронила ані слова. Він почував себе насиченим її плодами, її турботою та ніжністю. І мірою того, як меншала його потреба в усьому цьому, в ньому прокидалася цілком інша туга, потреба, що її він ніколи досі не відчував і яка цілковито відрізнялася від усіх його попередніх бажань. Він відчув, що сам хоче когось любити. Одначе з подивом і сумом він усвідомив, що це власне те, чого він не вміє. Проте його бажання любити дедалі міцнішало.