І ось одного вечора, коли вони удвох сиділи за столом, він заговорив про це з Пані Аюолою.
Вислухавши його, вона довго мовчала. Її погляд зупинився на Бастіянові. Та він не міг зрозуміти виразу її обличчя.
- Що ж, тепер ти знайшов своє останнє бажання, - промовила вона. - Твоє Істинне Прагнення - любити.
- Але чому я не вмію любити, Пані Аюоло?
- Ти навчишся любити тоді, коли нап’єшся Живлющої Води, - відказала вона. - І не зможеш повернутися у свій світ, якщо не принесеш її іншим.
Бастіян мовчав. Його охопило сум’яття.
- А ти? Хіба ти її ще не пила? - запитав він нарешті.
- Ні, - сказала Пані Аюола. - Для мене тут все зовсім інакше. Мені потрібен хтось, кого я можу обдарувати своєю щедрістю, віддаючи те, чого в мене забагато.
- Хіба ж це не була любов?
Пані Аюола на мить замислилася, а тоді відповіла:
- Це було те, чого ти для себе прагнув.
- Значить, створіння Фантазії не можуть любити так, як я? - несміливо поцікавився він.
- Кажуть, - відказала вона дуже тихо, - нібито у Фантазії є кілька створінь, яким було дозволено напитися Живлющої Води. Але ніхто не знає, хто це. Існує пророцтво, про яке ми рідко згадуємо, що колись, у далекому майбутньому, настане такий час, коли люди будуть здатні принес-
ти любов і у Фантазію. І тоді ці два світи зіллються в єдине ціле. Але я не знаю, що означають ці слова.
- Пані Аюоло, - так само тихо звернувся до неї Бас- тіян. - Ти обіцяла, коли настане час, сказати мені, що саме я забув, щоби знайти це останнє бажання. Чи він уже прийшов, той час?
Вона кивнула.
- Тобі довелося забути тата і маму. Тепер у тебе не залишилося нічого, крім імені.
Бастіян замислився.
- Тата і маму? - повільно промовив він. Але ці слова вже нічого для нього не означали. Він не міг пригадати, що це таке.
- Що мені тепер робити?
- Твоє останнє бажання вестиме тебе, - відповіла Квітуча Жінка. - Твій час у Домі Змін закінчився.
- І куди мені йти?
- Тебе вестиме твоє останнє бажання. Не втрать його і не змарнуй!
- Мені вирушати вже, негайно?
- Ні, сьогодні вже надто пізно. Завтра вдосвіта. Що ж, це твоя остання ніч у Домі Змін. А тепер ходімо спати.
Бастіян підвівся і підійшов до неї. Щойно тепер, наблизившись, - незважаючи на те, що вже зовсім стемніло, - він помітив, що весь її квіт зів’яв.
- Не переймайся! - сказала вона. - І завтра вранці не турбуйся мною. Йди своєю дорогою! Так, як є, - добре і правильно. На добраніч, мій хороший.
- Добраніч, Пані Аюоло, - пробурмотів Бастіян.
І пішов до своєї кімнати.
Зійшовши наступного ранку сходами вниз, він побачив, що Пані Аюола все ще сидить на тому самому місці. Усі листки, квітки і плоди з неї пооблітали та пообсипалися. Її очі були заплющені, вона ціла скидалася на чорне, висхле дерево. Бастіян довго стояв перед нею, вдивляючись у її риси. А тоді зненацька відчинилися двері, які вели назовні, у сад. Перш ніж вийти, він іще раз обернувся і сказав, сам не знаючи, кого має на увазі: Пані Аюолу, Дім Змін - а може, їх обох:
- Дякую, дякую за все!
А тоді вийшов у відчинені двері.
Там за ніч настала зима. Снігу було по коліна, а від квітучих трояндових кущів залишилися хіба що почорнілі й задубілі чагарі, густо всіяні шпичаками. Було пронизливо холодно, безвітряно і дуже тихо.
Бастіян хотів вже повернутися в дім по плащ, та вікна і двері тим часом кудись позникали. Дім Змін наглухо закрився.
Скоцюрбившись від холоду, Бастіян вирушив у дорогу.
XXV.
КОПАЛЬНЯ ОБРАЗІВ
Йор, незрячий рудокоп, стояв перед своєю хижею і
вслухався. Довкола нього прослалася безмежна снігова пустеля.
Тиша була така, що його тонкий слух вловив звук кроків якогось мандрівника, коли той був іще надзвичайно далеко. Сніг рипів дедалі голосніше. І Йор зрозумів, що ці кроки наближаються до його хижі.
Йор був високий старий чоловік, але його обличчя було безбороде й анітрохи не зморшкувате. Здавалося, він витесаний з каменю, бо все в ньому - обличчя, волосся, одяг - було сіре, наче застигла лава. Йор стояв геть непорушно, і тільки вглибині його сліпих, темних очей щось жевріло, якийсь дуже слабенький вогник.