- Але ж я не маю твоїх очей, - обережно заперечив Бастіян. - У темряві я нічого не побачу.
- А хіба під час твоїх довгих мандрів тобі ніколи не давали ніякого світла? - спитав Йор і знову подивився крізь Бастіяна, кудись вдалину. - Невже в тебе нема якогось каменя, який випромінює сяйво, нічого такого, що тепер могло б стати тобі у пригоді?
- Я мав такий камінь, - сумно зізнався Бастіян, але я змарнував Аль Джагір на щось цілком інше.
- Це зле, - повторив із закам’янілим лицем Йор.
- То що ж мені робити?
Рудокоп знову довго мовчав, перш ніж відповів:
- Тоді тобі доведеться працювати в темряві.
Бастіянові аж мороз пішов по шкірі. Він, щоправда, і
досі був наділений силою і відвагою, які дарував йому Ау- рин, та уявивши, що йому доведеться опинитися глибоко- глибоко під землею, та ще й у непроглядній пітьмі, він відчув, як йому все аж похололо всередині. Йор нічого більше не сказав, і вони вклалися спати.
Наступного ранку гірник поторсав його за плече.
Бастіян підвівся.
- їж юшку і ходи! - коротко наказав Йор.
Бастіян послухався.
Він пішов за гірником до шахти, разом із ним сів у кошик підйомника, і вони почали спускатися в Яму Мінроуд. Спускалися вони доволі довго, все глибше і глибше. Давно вже змерх найостанніший відблиск скупого світла, яке проникало в колодязь шахти, та кошик підйомника продовжував рухатися вниз крізь кромішню пітьму. Нарешті вони відчули різкий поштовх. Це означало, що вони сягнули самого дна. Кошик став, і вони вийшли.
Тут, унизу, було набагато тепліше, ніж нагорі, на зимовій рівнині; минуло небагато часу - і все Бастіянове тіло вкрилося рясним потом. Він намагався не загубити в темряві рудокопа, що крокував попереду, хоч той ішов дуже швидко. Це був звивистий шлях через безліч штолень, коридорів, іноді навіть траплялися якісь начебто зали, як можна було здогадатися з неголосного відлуння кроків. Поспішаючи за Йором, Бастіян багато разів боляче вдарився об виступи гірської породи та балки чи підпори, одначе Йор анітрохи на це не зважав.
У той перший день, а також у кілька наступних гірник був наставником Бастіяна (просто тримаючи хлопця за руки і скеровуючи їх, куди треба) у мистецтві відділяти одну від одної тонесенькі, крихкі, як найтонші крижинки, верстви слюди і знімати їх із пластів - одну по одній. Для цього рудокоп мав інструменти, на дотик - наче дерев’яні чи кістяні шпателі; Бастіян так ніколи їх і не побачив, бо коли їхня цілоденна праця у штольні закінчувалася, знаряддя залишалися на робочому місці, вглибині шахти.
Поступово він навчився орієнтуватися у цілковитій темряві копальні. Розпізнавав ходи і штольні якимось новим незбагненним чуттям, якого навіть не міг пояснити. І одного дня Йор дав зрозуміти йому - без жодного слова, а тільки доторком руки, - що відтепер йому доведеться самому працювати в одній із низьких штолень, куди можна було проникнути тільки повзком. І Бастіян поліз у штольню. Там було страшенно тісно, до того ж над ним нависала вся неймовірна товща первісної породи...
Згорнувшись калачиком, як іще ненароджене дитя в лоні матері, лежав він у темних глибинах підложжя Фантазії і терпляче докопувався до свого забутого сну, до образу, котрий зміг би привести його до витоків, до Живлющої Води.
Оскільки Бастіян нічого не бачив у безпросвітній темряві надр, то не міг ані щось вибирати, ні приймати якісь рішення. Відтак залишалося тільки одне: він мусив покладатися на те, що випадок або ж милосердна доля коли- небудь допоможуть йому знайти те, що він шукає.
Кожного вечора виносив він на примерхле світло дня все, що вдалося видобути з глибин Ями Мінроуд. І кожного вечора виявлялося, що його робота була даремна. Але Бастіян не обурювався і не нарікав. Він втратив будь-який жаль і співчуття до самого себе. Він став терплячим і тихим, він упокорився. І хоча його сили були, по суті, невичерпними, дуже часто він відчував страшенну втому.
Як довго тривали ці важкі часи, сказати не можна, бо таку працю годі виміряти днями чи місяцями. Та ось нарешті одного вечора сталося так, що він виніс на поверхню образ, який із першої ж миті так неймовірно схвилював його і зворохобив, що хлопцеві довелося стримуватися аби не скрикнути від здивування: вигук міг би знищити зображення.
На крихкій, тонесенькій слюдяній табличці - не надто великій, завбільшки приблизно як сторінка книжки - дуже виразно і чітко було видно якогось чоловіка у білому халаті. У руці він тримав гіпсовий зліпок зубів. Чоловік просто собі стояв, але його понура постать і зажурений вираз обличчя вразили Бастіяна в саме серце. Але найбільше вразило Бастіяна те, що цей чоловік перебував усередині прозорої, як скло, крижаної брили. Зусібіч його оточував цілковито непроникний - хоч і майже невидний - шар криги.