І поки Бастіян розглядав це зображення - образ, що лежав перед ним на снігу, - в ньому прокинулася туга за цим незнайомим чоловіком. Це було почуття, яке йшло ніби з найдальшої далечіні, насувалося так, як у морі насувається хвиля дев’ятого валу, що її спершу, власне, і не зауважуєш, аж доки цей вал не нагряне впритул і не впаде нарешті велетенським, високим, як дім, буруном, котрий змітає і зносить усе на своєму шляху.
Бастіян мало не втопився в цьому припливі страшної туги, він задихався, хапаючи ротом повітря. Заболіло серце, воно було недостатньо великим для такого неймовірно сильного почуття.
Ця хвиля прибою затопила усе, що в нього іще залишалося від спогадів про себе самого. Відтак він забув останнє, що мав, - власне ім’я.
Увійшовши за якийсь час до Йорової хижі, він не зронив ані слова. Гірник також нічого не сказав, а тільки довго і уважно вдивлявся в нього, і знов його очі, здавалося, прозирали у безмежну далечінь, і вперше за весь цей час на сірому закам’янілому обличчі рудокопа промайнула легка і коротка усмішка.
Тієї ночі хлопець, який тепер не мав навіть власного імені, попри всю свою втому, так і не зміг заснути. У нього перед очима весь час стояв видобутий із копальні образ. Він думав про те, що цей невідомий чоловік прагне щось йому сказати, але не може, бо ув’язнений у брилі льоду. Хлопець без імені хотів йому якось допомогти, хотів зробити так, щоби крига розтанула. Наче у віщому сні, він бачив себе і його, бачив, як обнімає ту брилу, намагаючись розтопити її теплом свого тіла. Та все дарма.
І тоді він раптом почув, що саме намагався сказати йому цей чоловік, почув не вухами, а серцем, всіма потаємними глибинами свого єства: «Допоможи мені! Не залишай мене напризволяще! Сам я не зможу вибратися з цієї криги! Допоможи! Тільки ти можеш мене звільнити - тільки ти!»
На світанку наступного дня, щойно вони з рудокопом прокинулися, хлопець без імені звернувся до Йора:
- Сьогодні я вже не піду з тобою в Яму Мінроуд.
- Покидаєш мене?
Хлопець кивнув.
- Я йду шукати Живлющу Воду.
- То ти знайшов образ, який тебе поведе?
- Так.
- Покажеш мені?
Хлопець знову кивнув. Вони пішли по снігу туди, де лежав образ. Хлопець невідривно вдивлявся у зображення чоловіка, але Йор спрямував свої сліпі очі на обличчя хлопця, немовби прозираючи крізь нього у безмежну далечінь. Здавалося, він довго до чогось прислухався. Тоді нарешті рудокоп схвально нахилив голову.
- Візьми його з собою, - прошепотів він. - Тільки не загуби. Якщо ти його загубиш або якщо він зруйнується, - всьому кінець. Ти знаєш, що це означає.
Хлопець, у якого вже не було імені, стояв, понурившись, і якусь хвилину мовчав. А тоді заговорив - так само тихо:
- Дякую, Йоре, за те, чого ти мене навчив.
Вони потиснули одне одному руки.
- З тебе був добрий гірник, - прошепотів Йор. - Ти працював сумлінно.
Сказавши це, він відвернувся і пішов у бік Ями Мінро- уд. Жодного разу не озирнувшись, Йор сів у кошик підйомника і став опускатися під землю.
Тим часом хлопець без імені підняв зі снігу образ, видобутий із підвалин Фантазії, і побрів у безмір засніженої рівнини.
Він ішов отак уже багато годин, Йорова хижа давно вже зникла за виднокраєм, і довкола нього тепер не було нічого, крім білої поверхні, яка прослалася навсібіч. Але він відчував, що образ, який він обережно тримав обома руками, веде його у потрібному напрямку, а отже, він не зіб’ється з дороги.
Хлопець був сповнений рішучості коритися цій силі, він в усьому довірився їй, знаючи, що вона приведе його, куди слід, незалежно від того, довгим чи коротким виявиться шлях. Тепер його вже ніщо не могло зупинити. Він хотів знайти Живлющу Воду - і був упевнений, що зможе.
Зненацька десь високо вгорі почувся якийсь дивний шум - далекі крики, що виривалися з безлічі горлянок, і несамовитий, пронизливий вереск. Поглянувши вверх, він побачив у небі якусь темну хмару, схожу на пташину зграю. І тільки коли ця зграя опустилася нижче, він зрозумів, що це, і аж заціпенів від жаху.
Це були блазнеметелики, шлямуфи!
- Господи милосердний! - промайнуло у голові хлопця без імені. - Хоч би вони мене не помітили! Споїм вереском вони зруйнують мій образ!
Однак вони його ще й як помітили!
З несамовитим реготом і галайканням зграя накинулася на самотнього мандрівця і приземлилася довкола нього. Шлямуфи сідали просто у сніг.
- Ура! - заверещали вони, широко порозкривавши свої яскраво порозмальовувані роти. - Ми нарешті його знайшли, ми запопали нашого Великого Благодійника!