І вони почали борюкатися в снігу, кидатися сніжками, беркицятися і ставати на голову.
- Тихо! Прошу вас, будьте тихо, - у відчаї прошепотів хлопець без імені.
А цілий хор блазнеметеликів у захваті заверещав:
- Що він сказав?
- Він сказав, що йому надто тихо!
- Що ми надто тихі? О, такого нам іще ніхто ніколи не говорив!
- Чого вам від мене треба? - спитав хлопець. - Чому би вам не дати мені спокій?
Блазнеметелики затріпотіли крилами, вигукуючи навперебій:
- Великий Благодійнику! Великий Благодійнику! Пригадуєш, як ти врятував нас, коли ми ще були ахарая- ми? Тоді ми були найнещаснішими істотами у Фантазії, зате тепер набридли собі до нестями. Те, що ти з нами зробив, спочатку здавалося надзвичайно веселим і дуже цікавим, але тепер ми вмираємо від нудьги. Ми пурхаємо, пурхаємо, пурхаємо - і не маємо нічого, за що можна було б вчепитися. Ми навіть не можемо влаштувати собі забаву, не можемо розпочати якусь справжню гру, бо в нас не буває правил. Рятуючи нас, ти зробив із нас блазнів, оцим своїм спасінням ти виставив нас на посміховисько! Нічого собі порятуночок! Ти нас обдурив, Великий Благодійнику!
- Але ж я хотів зробити як краще, - прошепотів переляканий хлопець.
- Аякже, як краще для тебе! - хором заверещали шлнмуфи. - Ти хотів здаватися собі чудовим. Але розплачуватися за твою доброту доводиться нам, Великий Благодійнику!
- Що ж мені тепер робити? - спитав хлопець. - Чого ви від мене хочете?
- Ми розшукували тебе, - зарепетували шлямуфи, по- блазенськи кривляючись. - Ми хотіли наздогнати тебе, перш ніж ти дременеш із Фантазії. Що ж, ось ми тебе і спіймали. І не дамо тобі спокою, поки ти не станеш нашим ватажком. Ти повинен стати нашим Верховним Шляму- фом, нашим генерал-шлямуфом! І всім, чим захочеш!
- Але чому, чому? - благально прошепотів хлопець.
А хор блазнеметеликів загорлав у відповідь:
- Ми хочемо, щоби ти віддавав нам накази, щоб ти нами командував, до чогось змушував, щось забороняв! Ми хочемо, щоби наше існування мало хоч якийсь сенс!
- Я не можу цього зробити! Чому б вам не обрати когось з-поміж вас?
- Ні-ні, ми хочемо тебе і тільки тебе, Великий Благодійнику! Це ж ти зробив із нас те, чим ми тепер е!
- Ні, - насилу видушив із себе хлопець. Я не можу. Мені треба йти звідси. Я мушу повернутися назад!
- До чого такий поспіх, Великий Благодійнику?! - закричали блазнеметелики, широко роззявляючи свої великі роти. - Ти від нас не втечеш. Бач, що надумав, - дати драла з Фантазії!
- Але я вже ні на що не маю сили! - запротестував хлопець.
- А ми? - обурився хор. - А як же ми?
- Ідіть звідси! - закричав хлопець. - Я не можу турбуватися ще й про вас!
- Тоді перетвори нас назад! - заверещали пронизливі голоси. - Хай ліпше знову станемо ахараями. Озеро Сліз пересохло, Амаґрант опинився на мілині. І ніхто не пряде витончених філіграней зі срібла. Ми хочемо знову жити як ахараї!
- Я вже не можу цього зробити! - відповів хлопець. - Я вже не маю жодної влади у Фантазії.
- Ну, тоді ми заберемо тебе зі собою! - заревла зграя і заметушилася в повітрі довкола Бастіяна.
Сотні малесеньких ручок схопили його і спробували підняти над землею. Хлопець відчайдушно відбивався, метелики розліталися на всі боки. Одначе вони вперто поверталися і поверталися до нього, знавіснілі, як роздражнені оси.
Посеред цього крику і вереску звідкись здалеку долинув тихий, але водночас потужний звук, схожий на гул великого бронзового дзвона.
Тої ж миті шлямуфи кинулися навтьоки, їхня темна зграя, як хмара, розтанула високо в небі.
Хлопець, який вже не мав імені, навколішки стояв на снігу. Перед ним лежав його образ, що розсипався на порох. Ось тепер усьому дійсно кінець. Не залишилося нічого, що могло би привести його до Живлющої Води.
Піднявши очі угору, він крізь сльози побачив удалині, посеред засніженої рівнини, дві постаті - велику і маленьку. Хлопець протер очі - і придивився уважніше.
То були щастедракон Фухур і Атрею.
XXVI.
ЖИВЛЮЩА ВОДА
Хлопець, у якого вже не було імені, нерішуче підвівся з колін і ступив кілька кроків назустріч Атрею. А тоді зупинився. Атрею нічого не робив, а просто уважно і спокійно дивився йому в вічі. Рана на його грудях більше не кривавила.
Довго стояли вони один навпроти одного; і жоден не промовив ані слова. Було так тихо, що кожен із них чув, як дихає інший.
Хлопець без імені повільним рухом сягнув по золотий ланцюжок у себе на шиї й зняв Аурин. Він схилився і обережно поклав Клейнод на сніг перед Атрею. При цьому він ще раз кинув погляд на двох гадюк, світлу і темну, що кусали одна одну за хвіст, витворюючи таким чином овал. А тоді забрав руку.