І тільки-но він це зробив, золоте сяйво Аурина спалахнуло так неймовірно яскраво, що аж засліплювало, отож йому довелося заплющити очі, так наче він подивився на сонце. А коли розплющив їх знову, то побачив, що стоїть у якійсь залі під куполом - величезним, як небесне склепіння. Стіни цієї споруди були витесані з брил, усуціль із золотого проміння. І посеред отої безмежно великої зали лежали велетенські, неначе міські мури, гадюки - світла і темна. Атрею, Фухур і хлопець без імені всі разом стояли біля голови чорної гадюки, котра тримала у своїй пащі хвіст білої. На них дивилося нерухоме око з вертикальною зіницею. Порівняно з гігантською головою, вони були зовсім крихітні, і навіть щастедракон здавався малесеньким, як біла пухнаста лялечка.
Велетенські нерухомі тіла змій зблискували, наче якісь невідомі метали - чорний як ніч і сріблясто-білий. І всі біди, які могли би статися через них, усі страшні нещастя, які могли б спричинити ці гадюки, стримувало лише те, що вони тримали одна одну в полоні. Якби вони одна одну відпустили, настав би кінець світу; це було очевидно.
Однак, поневолюючи одна одну, - а може, саме завдяки цьому, - вони водночас оберігали Живлющу Воду. Бо якраз посередині зали, саме там, де вони лежали, з землі било потужне джерело, високий дзюркотливий струмінь, який то піднімався, то спадав, а падаючи, витворював і знову ховав у собі тисячі й тисячі форм, і це діялося набагато швидше, ніж здатне вловити око. Струмінь води, що шумувала і вирувала, розбивався на дрібнесеньку, тонку, схожу на світлосяйний туман імлу, в якій золотаве світло переливалося всіма кольорами веселки. І в шумуванні тієї води були і клекіт, і бурління, і спів, і зітхання, і сміх, і поклик радості, озвучений тисячами й тисячами голосів.
Хлопець без імені, знемагаючи від спраги, не годен був відірвати очей від Живлющої Води.
Але як до неї дістатися? Голова гадюки лежала цілковито нерухомо.
Раптом Фухур підвів голову. Його рубіново-червоні кулясті очі заяскріли.
- Ви теж розумієте, що промовляють ці води? - спитав
він.
- Ні, - відповів Атрею. - Я - не розумію.
- Не знаю як і чому, - зашепотів Фухур, - але я розумію дуже виразно. Можливо, тому, що я саме щастедракон. А всі мови радості споріднені між собою.
- То що ж промовляють ці води?! - запитав Атрею. Фухур прислухався і поволі, слово за слоном, став
повторювати все, що почув:
-Ми - Живлющії Води!
Джерело, що з себе самого б’є.
Снаги в ньому більше, вроди,
Що більше хто з нього п’є.
Фухур повслухався у жебоніння вод іще якусь мить, а тоді сказав:
- Вони постійно говорять: «Пий! Пий! Роби все, що хочеш!»
- Як же нам туди ввійти? - запитав Атрею.
- Вони хочуть знати наші імена, - пояснив Фухур.
- Я - Атрею! - вигукнун Атрею.
- Я - Фухур! - сказав Фухур.
Хлопець без імені промовчав.
Атрею подивився на нього, а тоді взяв його за руку і крикнув:
- А він - Бастіян Бальтазар Букс.
- Вони запитують, - переклав Фухур, - чому він сам цього не каже.
- Бо не може, - сказав Атрею. - Він усе про себе забув.
Фухур знову якийсь час прислухався до клекоту і шумування джерельних вод.
- Без спогадів, кажуть вони, йому не вдасться туди ввійти. Гадюки його не впустять.
- Я все для нього запам’ятав, - крикнув Атрею. - Я пам’ятаю все, що він розповідав мені про себе і про свій світ. Я поручуся за нього.
Фухур усе ще наслухав.
- Вони питають, яке ти маєш на це право.
- Бо я його друг, - сказав Атрею.
І знову минуло кілька хвилин; весь цей час Фухур уважно прислухався до клекоту води.
- Невідомо, - зашепотів він на вухо Атрею, - чи це їх переконає. Крім того, тепер вони цікавляться твоєю раною. Хочуть знати, як це сталося.
- Ми обидва були праві, - сказав Атрею, - і водночас обидва помилялися. Але тепер Бастіян добровільно віддав Аурин.
Фухур ще трохи послухав, а тоді кивнув.
- Так, - мовив він, - тепер вони визнають твоє право. Це місце якраз і є - Аурин. Ми тут бажані гості, кажуть вони.
Атрею подивився вгору, на велетенську золоту башо.
- Кожен із нас, - зашепотів він, - носив Сяйво на шиї, і навіть ти, Фухуре, хоч і недовго.
Фухур зробив йому знак помовчати, а сам знову прислухався до співу вод. За мить він переклав:
- Аурин - це і є ті двері, які шукав Бастіян. Від самого початку він мав Аурин, він носив його із собою. Але води кажуть, що нічого, що належить світу Фантазії, не вільно винести за її межі. Інакше гадюки просто не випустять за поріг. Тож Бастіян мусить віддати все, чим його обдарувала Дитинна Царівна. Бо якщо ні, йому не вдасться напитися Живлющої Води.