- Але ж ми все ще носимо її Знак, її Клейнод. Зараз ми в її Сяйві, ми - в Аурині, - вигукнув Атрею. Хіба її самої тут нема?
- Вони кажуть, що в цьому місці влада Місяцівни закінчується. І вона єдина, хто ніколи не зможе сюди потрапити. Дитинна Царівна не може увійти всередину Сяйва, бо не може зректися сама себе.
Охоплений сум’яттям, Атрею мовчав.
- Тепер вони питають, - продовжував Фухур, чи готовий Бастіян?
- Так, - голосно проказав Атрею, він готовий.
Тої ж миті голова велетенської чорної гадюки почала дуже повільно підніматися, не відпускаючи, втім, хвоста білої, що його тримала в пащі. Велетенські тіла гадюк вигиналися, аж доки під ними не утворилася арка, одна половина якої була чорна, а друга біла.
Атрею провів Бастіяна, тримаючи його за руку, крізь страхітливу браму до джерела, що лежало тепер перед ними в усій своїй красі та величі. Фухур ішов за ними. І доки вони йшли, Бастіян один за одним втрачав чудовні фантазійні дари. Сильний і відважний красень знову перетворився на низенького, опецькуватого і несміливого хлопчика. І навіть одяг, який у Йоровому Мінроуді майже зотлів і перетворився на шмаття, зник, безслідно розтанув. Отож він - зовсім голий і нічим не захищений - опинився перед великим золотим колом, посередині якого била струменем Живлюща Вода, і її життєдайний ключ піднімався високо вгору, чимось нагадуючи кришталеве дерево.
У цю найостаннішу мить, коли він уже не володів жодним з дарів Фантазії, але ще не здобув спогадів про себе і свій світ, хлопець пережив момент цілковитої розгубленості, бо нараз перестав розуміти, до якого світу належить і чи він сам насправді існує.
Та нараз просто стрибнув у кришталеву воду, занурився в неї, пірнув, виринув, форкнув і знову оббризкав себе, хапаючи ротом мерехтливий дощ крапель.
Він пив, пив і пив - пив, аж доки не вгамував свою спрагу. І тоді його переповнила радість - радість від маківки до п’ят, радість того, що він живе, радість, що може бути самим собою. Він ніби заново народився. І найчудовішим у цьому було те, що тепер він хотів бути власне тим, ким був. Відтак якби серед безлічі можливостей йому довелося вибирати одну-єдину, він вибрав би цю і тільки цю. Тому що тепер знав: у світі є тисячі й тисячі різновидів і видозмін радості, однак за своєю суттю всі вони залишаються однією- єдиною радістю - радістю, яку дає вміння любити. Бо любити і радіти - то насправді одне і те ж.
До речі, навіть значно пізніше, коли Бастіян давно повернувся у свій світ, став дорослим, а тоді врешті-решт постарів, ця радість ніколи більше його не покидала. І в найважчі хвилини життя у нього залишалася ця радість серця, що давала йому силу і снагу всміхатися і втішати інших людей.
- Атрею, - закричав він своєму другові, який стояв поруч із Фухуром, - ходи сюди і ти! Ходи! Напийся Живлющої Води! Це справді чудово!
- Ні, - гукнув той у відповідь. - Цього разу я тільки супроводжую тебе.
- Цього разу? - запитав Бастіян. - Що ти маєш на увазі?
Атрею переглянувся із Фухуром, а тоді сказав:
- Ми вже одного разу були тут. Ми не відразу впізнали це місце, бо тоді нас принесли сюди у ві сні - й уві сні забрали звідси. Але тепер ми його пригадали.
Бастіян виліз із води.
- Тепер я знову знаю, хто я, - сказав він, сяючи щасливою усмішкою.
- Так, - погодився Атрею, тепер і я впізнаю тебе. Тепер ти виглядаєш так само, як і тоді, коли я побачив тебе в Брамі Чарівного Дзеркала.
Бастіян кинув погляд на шумку, іскристу коду.
- Хотів би принести її татові, закричав він. - Але як?
- Не думаю, що це можливо, заперечив Атрею. - Адже за поріг Фантазії не вільно нічого виносити.
- Бастіянові можна, почувся голос Фухура, який знову зазвучав гучно і насичено, на повну силу. - Він зможе це зробити!
- Ти справжній щастедракон! - гукнув йому Бастіян.
Фухур дав хлопцеві знак не заважати йому слухати. А
тоді пояснив:
- Води кажуть, що тепер ти повинен вирушати в дорогу, та й нам пора йти.
- А де ж моя дорога? - запитав Бастіян.
- Це другий вхід, - переклав Фухур. - Він там, де голова білої гадюки.
- Ну, добре, - завагався Бастіян, - але як же мені звідси вийти? Біла голова не ворушиться.
І дійсно, голова білої гадюки лежала непорушно. Вона тримала в пащі хвіст чорної, а її велетенське око впритул дивилося на Бастіяна.
- Води питають, - мовив Фухур, - чи довів ти до кінця всі початі у Фантазії історії.
- Ні, - сказав Бастіян, - щиро кажучи, жодну з них я не довів до кінця.
Фухур знову якийсь час прислухався. Його обличчя набуло розгубленого і ошелешеного виразу.