- Вони кажуть, що коли так, то біла гадюка тебе не випустить. Тобі доведеться повернутися у Фантазію і всі ці історії позавершувати.
- Усі історії? - промимрив Бастіян. - Але тоді я ніколи не зможу повернутися. Тоді всі зусилля були даремні.
Фухур напружено прислухався.
- Що вони кажуть? - допитувався Бастіян.
- Цить! - наказав Фухур.
За мить він зітхнув і пояснив:
- Вони кажуть, що це закон, і його неможливо змінити, хіба що знайдеться хтось, хто перебере на себе це завдання. Одначе це таке завдання, яке ніхто, крім тебе, не зможе виконати.
- Ні, зможе, - промовив Атрею. - Я це зроблю.
Бастіян спантеличено подивився на друга. А тоді кинувся йому на шию, бурмочучи:
- Атрею! Атрею! Я ніколи цього не забуду!
Атрею всміхнувся.
- Це чудово, Бастіяне, значить, тоді ти не забудеш і нашу Фантазію.
Він по-братньому поплескав його по щоці, а тоді швидко відвернувся і рушив до чорної гадючої голови; брама все ще була відчинена, яків мить, коли вони в неї увійшли.
- Фухуре, - сказав Бастіян, - як же ви збираєтеся позавершувати те все, що я вам тут поназалишав?
Білий щастедракон підморгнув йому своїм кулястим рубіново-червоним оком і відповів:
- Нам сприятиме щастя, хлопче, нам в усьому сприятиме щастя!
З цими словами він пішов услід за Атрею - своїм паном і другом.
Бастіян дивився їм услід; дивився, як вони пройшли крізь браму, щоби повернутися у Фантазію. Там вони ще раз обернулися і помахали йому.
За хвилю чорна гадюча голова почала опускатися, аж доки не лягла на долівку. Атрею і Фухур зникли з Бастія- нових очей.
Тепер він залишився сам.
Він обернувся до другої, білої гадючої голови - і побачив, що вона саме піднімається, а відтак тіла гадюк знову і в такий самий спосіб витворюють арку, як щойно з протилежного боку.
Він притьмом зачерпнув повні пригоршні Живлющої Води і кинувся до брами. За нею стояла суцільна пітьма.
Бастіян кинувся в цю пітьму і провалився у порожнечу.
- Тату! - закричав він. - Тату! Це я! Я - Бастіян Бальтазар Букс!
— Тату! Тату! Це я! Я — Бастіян Бальтазар Букс!
Він усе ще кричав, коли раптом, без жодного переходу, опинився на шкільному горищі, звідки колись, давно-предавно, потрапив був у світ Фантазії. Він навіть не відразу впізнав це місце, а оскільки, роздивившись навколо, побачив, що тут зберігаються різні химерні речі, як-от опудала, кістяк і картини, то на якусь мить завагався і навіть подумав, що, може, попри все, він якимось чином залишився десь у Фантазії. Але далі побачив свій ранець, заіржавілий семираменний підсвічник зі згаслими свічками — і аж тоді нарешті збагнув, де він.
Скільки часу минуло, відколи він вирушив звідси у Велику Подорож Нескінченною Історією? Тижні? Місяці? Можливо, роки? Якось він читав про одного чоловіка, який лише одну годину перебував у чарівній печері, але коли повернувся, то виявилося, що минуло сто років, і з усіх людей, кого він знав, жив тільки один древній старець, що у ті часи був іще зовсім малою дитиною.
Крізь засклений люк, що виводив на дах, падало сіре денне світло, але не можна було визначити, чи то ще передполудне, чи вже пообідня пора. На горищі було страшенно холодно, точнісінько так само, як і тієї ночі, коли Бастіян вирушив звідси у Велику Подорож — одночасно із Великими Пошуками Атрею.
Він вибрався з-під купи запорошених військових коців, під якими лежав, одягнув плащ, взувся — і з подивом виявив, що і взуття, і одяг вологі, як і того дня, коли він прийшов сюди, бо тоді періщив надзвичайно сильний дощ.
Він перекинув через плече ремінець шкільного ранця і заходився шукати книжку, яку тоді поцупив, книжку, з якої все почалося. Він був сповнений рішучості повернути її, віднести цьому непривітному панові Кореандеру. Хай навіть той покарає його за крадіжку, хай заявить у поліцію абощо — того, хто має за своїми плечима такі пригоди, як у Бастіяна, не так-то просто чимось злякати. Одначе книжки ніде не було.
Бастіян шукав і шукав, він усе поперевертав, порпався в коцах, зазирав в усі кутки. Ніщо не допомагало. «Нескінченна історія» зникла.
— Ну, гаразд, — нарешті сказав собі Бастіян. Отож, мені доведеться сказати йому, що книжка взяла і пропала. Звісно, він мені не повірить. Але я нічого не можу змінити. Хай буде, що буде. Зрештою, хто знає, чи пан Кореандер узагалі згадає про неї, адже минуло стільки часу... Може, навіть книгарні вже немає?
Це незабаром з’ясується, та спершу доведеться пройти через цілу школу. Якщо вчителі і діти, які трапляться йому дорогою, сахатимуться і втікатимуть від нього, то стане зрозуміло, чого йому слід сподіватися.
Одначе відчинивши нарешті двері, які вели з горища на сходи, а тоді зійшовши у шкільний коридор, він застав там повну, безшелесну тишу. В цілому будинку ніколи не було жодної живої душі. Тим часом годинник на ратушевій вежі вибив дев’яту. Отож, ще ранок, і уроки вже давно мали би початися.