Батько мовчки взяв його на коліна, пригорнув і погладив по голові, і Бастіян, притулившись до тата, також його погладив.
І вони сиділи так довго-довго, а тоді тато глибоко зітхнув, подивився в обличчя Бастіяна й усміхнувся. Це була найщасливіша з усмішок, такої усмішки Бастіян іще ніколи у тата не бачив.
— Відтепер, — сказав йому тато якимось зміненим, цілком новим голосом, — відтепер у нас усе буде інакше, як ти гадаєш?
І Бастіян кивнув. Його серце було надто переповнене, тож він так і не спромігся щось сказати.
Наступного ранку випав перший сніг. М’яко і чисто лежав він на підвіконні Бастіянової кімнати. Від цього всі звуки, що долинали ззовні, здавалися приглушеними.
— Знаєш що, Бастіяне? — звернувся до нього тато під час сніданку. — Мені здається, у нас обох дійсно є привід відсвяткувати. Такий день, як сьогодні, випадає людині раз у житті, та ще й не кожній людині. Тому я пропоную зробити щось по-справжньому гарне. Я на один день облишу свою роботу, а ти сьогодні не підеш до школи. Я напишу вчителю пояснення. Що ти на це?
— Не піду до школи? — спитав Бастіян. — А хіба вона є? Коли я вчора проходив коридорами і зазирав у класи, там не було ні душі. Навіть шкільного управляючого.
— Учора? — здивувався тато. — Але ж, Бастіяне, вчора було свято!?* (* В оригіналі — перша неділя Адвенту (назва періоду Різдвяного посту, що побутує серед християн Католицької церкви та деяких протестантів, 4-а неділя до Різдва (залежно від року вона випадає в період з 27 листопада по 3 грудня)))
Хлопець замислено помішував ложечкою своє какао. А тоді тихо сказав:
— Здається, я потребуватиму ще трохи часу, щоби... Ну, щоб остаточно до всього призвичаїтися.
— Власне, — кивнув йому тато. — А тому сьогодні ми влаштуємо собі святковий день, справжнє свято — але тільки для нас двох. Чого тобі найбільше хочеться? Ми могли би піти кудись на прогулянку, а може, ти волів би поїхати у звіринець? Ополудні ми потішимо себе пречудовим обідом — світ таких обідів іще не бачив. А ввечері... Нумо увечері підімо до театру!
У Бастіяна заблищали очі. Але він рішуче мовив:
— Тату, спершу я повинен зробити одну справу. Мені треба піти до пана Кореандера і сказати, що я вкрав у нього книжку. І що я загубив її.
Батько взяв Бастіяна за руку.
— Послухай, Бастіяне, якщо хочеш, я сам усе залагоджу.
Бастіян похитав головою.
— Ні, це моя справа. Я мушу зробити це сам. І найліпше негайно.
Він підвівся й одягнув плащ. Тато нічого не сказав, зате погляд, яким він подивився на сина, був здивований і сповнений поваги. Ніколи досі його син так не поводився.
— Здається, — промовив він урешті-решт, — і мені знадобиться трохи часу, щоби призвичаїтися до змін.
— Я незабаром повернуся, — крикнув Бастіян уже з коридору. — Я ненадовго. Цього разу — ненадовго.
Та коли Бастіян уже підійшов під книгарню пана Кореандера, його раптом усе-таки покинула сміливість. Він подивився крізь шибу, на якій були виведені літери з вигадливими завитками, щоби побачити, що там усередині. У пана Кореандера якраз був відвідувач, і Бастіян вирішив, що ліпше зачекати, доки той піде. Отож Бастіян став походжати туди-сюди перед крамничкою. Знову пішов густий сніг.
Нарешті покупець вийшов.
«Усе. Тепер — заходь!» — звелів собі Бастіян.
Він подумав про те, як ступив назустріч Ґраоґраманові в Пустелі Барв, — і рішуче натиснув на клямку.
З-за стіни книжок, що громадилися на протилежному кінці приміщення, відгороджуючи напівтемну задню частину, почувся кашель. Бастіян ступив кілька кроків, а тоді, трохи збліднувши, підійшов іще ближче. Тепер він опинився віч-на-віч перед паном Кореандером, який знову сидів у своєму потертому шкіряному фотелі й читав, достоту так само, як і при першій зустрічі.
Бастіян мовчав. Він сподівався, що пан Кореандер, весь побуряковівши від гніву, зараз накинеться на нього з криком: «Злодій! Злочинець!» (чи щось у цьому дусі).
Замість того старий довго і ретельно розкурював люльку і при цьому, примруживши очі, розглядав Бастіяна крізь скельця своїх невеличких кумедних окулярів. Коли люлька нарешті задиміла, він якийсь час зосереджено нею попахкав, а тоді буркнув:
— Ну, то в чім річ? Чого тобі знову?
— Я... — почав Бастіян, затинаючись, — я вкрав у Вас одну книжку. Я хотів би її повернути, але це неможливо. Я її загубив чи, може... У кожному разі, її десь нема.
Пан Кореандер перестав пахкати і вийняв люльку з рота.
— Яку ще книжку? — здивовано спитав він.
— Ту, яку Ви читали, коли я зайшов до Вас минулого разу. Ви пішли в задню кімнату, щоби поговорити по телефону, а книжку залишили на фотелі. Ну, а я взяв її...